Валька, взявшись пальчиками за край своєї шматини, присiла, як ото балерини в оперi присiдають. Ми зареготали всi четверо.
— Досить, досить там! До роботи! — почувся крик режисера.
Коли ми вийшли з-за тонвагена, вiн повiв нас до дерев'яного столу з двома лавками, що по-селянському був укопаний у землю пiд розлогим деревом на березi озера. Посадовив на лавки, сiв сам i почав:
— Значить, так, старики! Картина, яку ми знiмаємо, розповiдає про революцiйнi подiї 1905 року на Українi… Вас запрошено взяти участь в одному з епiзодiв… Змiст епiзоду такий: на кладцi над рiчкою робiтника-революцiонера Артема наздоганяє жандарм, щоб затримати. Артем б'є жандарма, жандарм летить у воду… Артем тiкає… Ви — у човнi неподалiк вiд кладки. Рибалите… Ви бачите цю сцену, страшенно радiєте, аж пiдстрибуєте. I все… Тiльки радiсть повинна бути на повну котушку. Для цього ви собi уявiть, наприклад, що ви не тiльки взагалi не любите жандармiв (бо ви ж дiти робiтникiв), а що цей конкретний жандарм — ваш особистий ворог, що вiн вас завжди ганяє i таке iнше. Ану прорепетируємо. Значить, я жандарм. Бiжу за Артемом, хапаю його за руки. Артем виривається, б'є мене в груди. Я падаю — плюх! Ну!..
— Га-аа! Га-ля-ля! I-i-i! Го-о-о! — пiдскакуємо ми, розмахуючи руками, танцюючи i ревучи на все горло.
— Стоп! — пiднiмає руки режисер. — Не те! Це вже занадто! Базар. Так нiхто з нормальних людей не радiє. Це з репертуару божевiльних. Так ви тiльки самi попадаєте у воду та й годi. Треба, щоб було життєво, переконливо.
От тобi маєш. Сам же наказав "на повну котушку"… Занадто… Хе! Побачив би вiн, що коїться у нас в класi, коли вбiгає староста Стьопа Карафолька з криком, що математична захворiла й уроку не буде. Ото котушка! Ото радiсть!.. А це…
— Ану, ще раз спробуймо. Тiльки серйозно, по справжньому. Жандарм падає… Плюхi Ну!
— А… О… I… — мляво вигукуємо ми, ледь усмiхаючись…
— Стоп! — знов пiднiмає руки режисер. — Ви мене, старики, не так зрозумiли. Це вже крайнiсть. Так радiють лише на похоронах. Невже ви не можете нормально, по-справжньому, переконливо радiти? Це ж ваш ворог! Найзапеклiший ворог! I його кидають у воду! Радiсно ж бачити таке. Вiн же так знущався з вас! Стривайте! Це ж вiн вам учора гулi понабивав! Ну да — вiн. Що ви, забули, чи що!.. Вчора ви читали прокламацiю, наклеєну на парканi, вiн почав розганяти вас, пiхвами тiльки — раз-раз! — от вам i гулi… Кат проклятий! Погань! Як я його ненавиджу! — режисер говорив так переконливо, наче це було насправдi (слухаючи його, я на якусь мить навiть раптом повiрив, що це не дядько, а справдi жандарм набив менi гулю).
— I от цей катюга бiжить через кладку, наздоганяючи Артема (а це ж ваш друг хороший — Артем!), — збуджено вiв далi режисер. — Схопив Артема за руки… Артем розвертається. Тиць жандарма! Той — плюх у воду! Ну!
— Го!.. Ха! Ха!.. Iгi… Ой!.. — пiдхопилися ми всi разом у щирому запалi.
— О! Годиться! Молодцi! Спасибi! Щоб так було пiд час зйомки. Домовились? Людмило Василiвно! Людмило Василiвно! (I знову пiдбiгла жiнка у халатi з чемоданчиком). — Вiдновiть їм, будь ласка, їхнi гулi. Та пiдмалюйте добренько, щоб було видно. Доведеться в епiзодi на явочнiй квартирi дати реплiку про цi гулi…
Поки Людмила Василiвна поралася бiля нас, Валька шепнула менi на вухо:
— Пишайтеся! Вашi гулi увiйдуть в iсторiю мистецтва. Вони допомагають створити художнiй образ.
— Кiнчай! — сказав я незалежно, але тiльки для годиться, щоб приховати горду радiсть: а що ж! Через нас навiгь реплiку якусь нову у фiльмi дають!
— Ходiмо, ходiмо! Починатимемо зйомку! — сказав режисер.
Вiн пiдвiв нас до човна.
— Веслувати вмiєте?
— Го-го! — вигукнув Ява — Ми ж у плавнях виросли!
— Прекрасно! Значить, так: дiвчина сяде на носi. Ти, — показав вiн на Будку, — отут… ти, — взяв мене за плече, —з веслом отут. А ти, — сказав вiн Явi, — з правилом на кормi… На кормi й на носi, як бачите, вiрьовки з каменюками. Заякоритесь там, де скажуть. I слiдкуйте, щоб човен не знесло. I ще одне — нi в якому разi не дивитися в апарат! Тiльки на жандарма. Бо зiпсуєте менi кадр.
Ми сiли в човен, Ява вiдштовхнувся веслом. Я гребонув раз, ще раз, намагаючись робити це якомога красивiше i хвацькiше — хай бачать, як я вмiю!.. Але вже втрете гребонути не встиг.
— Стоп! — заволав оператор, що по той бiк кладки нацiлявся на нас з плоту кiнокамерою. Вiд несподiванки я тiпнувся, черкнув веслом по водi, затримуючи його, i оббризкав Будку i Яву. От тобi й показав, як я вмiю!
— Назад! — закричав —оператор. — I трошки лiворуч… А тепер праворуч… Вперед трошки… Нi-нi, це багато. Назад. Лiворуч тепер… Ще трохи… Досить, досить. Трошки праворуч…
Хвилин п'ять, не менше, ми отак маневрували пiд командою причiпливого оператора, аж поки вiн крикнув:
— Сто-оп! Кидайте якоря! I сидiть тихо, щоб не збити човен.
Ява на кормi, а Валька на носi скинули у воду каменюки, i човен став. Ми завмерли, чекаючи зйомки…
— Увага, увага!.. Приготуватись! Починаємо… — почувся несподiвано гучний голос режисера. Вiн уже, виявляється, стояв бiля оператора на плоту, приклавши до рота блискучий бляшаний рупор. Як вiн опинився на плоту, ми так i не помiтили — наче пройшов просто по водi, мов Христос.
Жандарм i дядько покидали цигарки. З берега по кладцi пiдбiг до них юнак у беретi. В руках у юнака дощечка, зверху пофарбована смугасто, як шлагбаум, а внизу чорна, наче iграшкова класна дошка, i на нiй крейдою написано:
"артем"
297 1
— Увага!. Почали!.. Мотор!.. — крикнув режисер. Юнак у беретi розчепiрив отой "шлагбаум" на дощечцi, пiднiс до самiсiнького носа жандармового — клац!
— "Артем"… Двiстi дев'яносто сьомий… Дубль перший… — крикнув юнак, дощечку пiд пахву i пригинцем швидше на берег. А жандарм з Артемом уже зчепилися. Вовтузяться на кладцi. Тодi Артем враз вирвав руки, розмахнувся… бемц! — жандарма в груди. Жандарм — беркиць! Шубовсть! Ого-го! Бризки здiйнялися аж до неба — не те, що вiд мого весла! Мить — i вже з води стирчать тiльки жандармовi чоботи. А Артема й слiду не стало. Закипiла вода — тиць? — вигулькнула голова жандармова. Кашкета нема, волосся очi залiпило, з носа тече, звiдусюди тече, вуса, як у моржа, з рота вода фонтаном, на пiвтора метра. Ух ти! Здорово грає.