— Знаєш що, —сказав Ява. —Так ми артиста не знайдем.
— То що — в мiлiцiю? — перебив я його, вiдчуваючи холодок пiд серцем.
— Ага! — пхикнув Ява. — Нас там якраз чекають. Iди! Будь ласка! I передавай привiт пiдбитому мiлiцiонеру.
— А що ж? — спитав я, мало не плачучи.
— Ми як сюди прийшли? Через мiст. А назад люди як iдуть? Теж через мiст. Iншої дороги нема. Так-от, сядем бiля мосту i ждатимемо. Або ми його побачимо, або вiн нас. А з пляжу вiн ще не пiшов. Точно! Куди вiн без годинника пiде?
Ну що ж! Погодився я. Може, й правду каже Ява. Доцiльнiше, мабуть, бiля мосту сидiти, нiж, висолопивши язика, бiгати по пляжу. Пiшли ми на мiст. Посiдали бiля поруччя: Ява з правого боку, я — з лiвого. Сидимо. Вже сонце на вечiрнiй пруг завернуло. Потяглися люди з пляжу додому. Щiльною стiною, майже впритул один до одного йдуть та йдуть… Аж очi болять дивитися. I голова наморочиться. Хiба помiтиш когось у такiй юрбi. Єдина надiя, що нас помiтять.
I такий у мене був нещасний вигляд, що якась жiнка раптом схилилася до мене, проказала: "Бiдна дитина", — i несподiвано ткнула менi у руку три копiйки. Мене всього аж пересмикнуло — вона вирiшила, що я старцюю. Отямився я — жiнки вже й слiд прохолов. Так i лишився я з трьома копiйками… До чого я дiйшов, лишенько!.. Добре, що хоч Ява не бачив, — через людей нам одне одного не видно. Пiдвiвся я негайно i, стоячи вже, дивився, а руки за спиною ховав, щоб, не дай боже, знову не пожертвували.
Темнiти почало. Людей все меншає й меншає. А артиста нема.
Кавчить у мене в животi вiд голоду. Ми ж, крiм морозива, не їли нiчого. Пiдiйшов до мене Ява:
— Слухай! Ми з тобою два йолопи! Чого ми тут стоїмо? Вiн артист? То пiдем завтра по театрах i знайдемо його. Тим паче, ми знаємо, що вiн царя грає.
Тю! I як я сам до цього не додумався! Наче сонце в моїй душi зiйшло! От Ява! От же молодець! Варить у нього казан все-таки! Метикований хлопець! Авжеж пiдемо завтра по театрах (в Києвi якихось п'ять-шiсть театрiв) i знайдемо нашого артиста, i вiддамо йому годинник, i розкажемо все, як було (про утопленика i про все iнше).
Як добре живеться на свiтi, коли знайдено вихiд iз безвихiдного становища!
— А давай-но хоч роздивимось гарненько, що за годинник, — сказав Ява.
Стали ми пiд лiхтарем (уже й лiхтарi засвiтили), давай роздивлятись.
Ловкенькии годинничок! Сам круглий, плаский, мов п'ятак, а циферблат чорний, i на ньому замiсть цифр — рисочки золотi. I стрiлки теж золотi. I тих стрiлок не двi, а цiлих три. Третя довга i тонка, як волосина, по всьому циферблату швидко бiгає — секунди одмiряє. Гарний годинник. Ми такого ще й не бачили.
— Ану, — каже Ява, — намiряй.
— Не хочу.
— Чого там. Раз ти все одно вродi вкрав, то хоч намiряй, хоч поноси трохи. Завтра вже не доведеться.
— Не хочу я чужий годинник носити.
— Iч, який гордий — без хлiба над водою… Ну раз ти такий гордий, то давай я поношу.
I вiн узяв у мене годинник, i начепив на руку, й одразу став нiби на п'ять рокiв старший. Навiть обличчя в нього посолiднiшало — строге й серйозне стало. Вiн iшов i гордо нiс руку з годинником, вiдставивши її вбiк, пряму й нерухому, як палка, i скоса поглядав на неї. Iнколи вiн згинав її в лiктi i пiдносив до очей — дивився, котра година. А мене не помiчав i не говорив нi слова, наче мене й на свiтi не було.
I стало менi прикро й досадно, що я сам не начепив годинника. Годинник же, можна сказати, "мiй", я всi муки душевнi за ньою прийняв… А носить його Ява i ще й хизується, сатана…
Коли ми пройшли всю набережну i пiдiйшли до моста iменi Патона, я нарештi не втерпiв i сказав:
— Досить! Давай сюди! Знiмай! А то ще… зiпсуєш. А менi вiдповiдать.
Зiтхнувши, Ява неохоче зняв годинника i знову став на п'ять рокiв молодший i несолiдний, такий, як i був.
Я сховав годинника в кишеню i тiльки тодi заспокоївся. Потiм згадав:
— Я ж забув тобi сказати, на мосту менi якась тiтка три копiйки дала.
— О! — стрепенувся Ява — То чого ж ми пiшки йдемо! Було б трамваєм їхать. А то я вже ледве ноги тягну.
— Так то ж милостиня, балда! Хто ж на милостиню у трамваях їздить!.. Тiтка менi милостиню дала, розумiєш, — думала, що я старча!
— Гага! Iнтересно! — второпав нарештi Ява. — I що ж ти з ними робитимеш?
— От я ж i не знаю…
Справдi, становище було дурне. Взять собi! Нiзащо!.. Викинуть? Грошi тiльки пани, капiталiсти викидають. Думали ми з Явою, думали i нарештi вирiшили — вiддать справжньому старцевi, як тiльки стрiнемо…[2]
— Аз годинником це навiть цiкаво вийшло! — з запалом сказав Ява, i в очах його з'явився хортячий блиск. — Просто здорово! Це ж все одно, як злодiя ловити! Мiж iншим дуже важливо те, що ми знаємо, де вiн живе. У тринадцятiй квартирi…
— Надзвичайно важливо! — пхекнув я. — Ти знаєш, скiльки у Києвi тринадцятих квартир? Щоб обiйти їх усi — нам життя буде мало…
— I все одно — це дуже цiкаво… — не здавався Ява — I схоже — як ловити злодiя… Тiльки тут навпаки… Навпаки, розумiєш… Злодiї ловлять потерпiлого, щоб оддати йому те, що вкрали. Кiно! Скажи!
— Буде зараз нам кiно, побачиш, що нам зараз тiтка скаже. Вона, мабуть, уже збожеволiла вiд хвилювання.
Тiтка нам нiчого не сказала. Вона мовчки лежала на канапi з компресом на головi. Нам сказав дядько… Вiн сказав:
— Якби ви, шмарогузи, були мої сини, я б зараз так вам по гепi надавав, що ви б у штани завтра не влiзли. А оскiльки я не маю права цього зробити, то я вам просто кажу — ще хоч раз щось таке — i я негайно купую вам квитки i того ж дня одправляю назад у Васюкiвку. Я через вас вдiвцем залишаться не хочу. Тiтка трохи не вмерла вiд хвилювання. Бачите, лежить ондо з мiгренєм.
Ми стояли, похнюпивши голови, i щось белькотали про те, як ми були в кiно, а потiм каталися на чортовому колесi, а потiм… були в гостях у однiєї знайомої дiвчинки (Валька Малиновська, чесне слово, от i адреса точна… можете перевiрити) i як нас там добре приймали i частували, i показували телевiзор, i не хотiли вiдпускать, i… ми бiльше не будемо!
Потiм ми випили чаю ("ми ж у гостях отак-о наїлись") i голоднi лягли спать.
…Ми лежимо i не можемо поснути.
На мене находить приступ запiзнiлого каяття. Совiсть точить мою душу, як шашiль дерево.