П'яницею! Сказали. Та хай вона горить синiм полум'ям, та горiлка! Щоб я її пив! Вони думають, що я не пробував! Ми з Явою якось попробували. Аякже! Бр-р! Тьху! Риб'ячий жир i то смачнiший.
Чесно кажучи, по-моєму, дорослим вона теж не до смаку (як вони кривляться, коли п'ють!). Просто тi дорослi — такi самi, як дiти: їм незручно один перед одним, вони хочуть показати, що вони дорослi, ну i…
З Явою ми бачились мало: не було часу.
Ото тiльки пiдiйдемо до тину, що роздiляє нашi подвiр'я, — вiн з одного боку, я з другого. Поскаржимося один одному.
— Справжнiсiньким наймитом став, — скаже Ява. — Крiпаком. Як Тарас Шевченко. Тiльки вiршi писати — "Менi тринадцятий минало…"
— А я! Гiрше раба єгипетського, — скажу я. — Спини не розгинаю. Поперек уже який день ломить.
Позiтхаємо ми та й розiйдемось Про цурки-палки, про футбол, про квача i говорити годi. Забули, як це робиться.
Вiд усього свiту бiлого iзольованi ми були. У тому свiтi десь там Фарадейович з юннатами вирощував фантастичний космiчний глобулус. Уже скоро мали бути результати.
Десь там займалися своїми загадковими темними справами Книш i Бурмило.
А ми нiчого не знали й не бачили. Бо не могли й носа з двору висунути А як ти ловитимеш шпигунiв, сидячи вдома? Нiяк.
Один тiльки раз Ява прибiг до мене захеканий, схвильований, червоний.
— Гайда! Швидше!
— Що таке?
— Тiльки що — сам бачив i чув — Книшиха з хати вийшла, Книшу сказала: "Ану пiди лишень на вулицю визирни, чи нема кого, i хвiртку защiпни. А то ще побачать отi злиднi, буде тодi". I Книш пiшов i визирнув, i защепнув. I вони пiшли в хату, i замкнулися…
— Ну й що?
— От тобi й "що"! Голова! Може, вони шпигунськi грошi у попiл ховатимуть або по радiо передаватимуть щось… шпигунське.
— Ну-у?!
— От тобi й "ну"! Гайда, перелiземо через Велику китайську, а тодi на горiх, що пiд хатою, з нього у вiкно все буде видно.
— Гайда!
За хвилину ми вже дряпалися на величезний паркан, що вiддiляв Явине подвiр'я вiд Книшевого. Цей неоковирний триметровий паркан ми прозвали Великою китайською стiною. I знаєте через що звели Книшi оту стiну? Через грушу гниличку. Якраз на межi росла у Книшiв дика груша i простягала одну гiлку на Реневу територiю. I з тої гiлки iрушки, ясна рiч, падали до Ренiв. Їх, звичаино, вiддавали, але часом льоха якусь падалицю i схрумає — хiба встежиш. Так через тi гнилички, слова доброго не вартi. Книшi и збудували Велику китайську стену А груша, як на зло, всохла.
Не любили ми Книшiв Незалежно навiть вiд їхньої шпигунської дiяльностi. Просто так не любили. Несимпатичнi вони якiсь були.
Книшиха — широкоплеча, кощава i, хоч не товста, але якась квадратна Очi маленькi, як дiрочки в гудзиках, а нiс, або, як казав тракторист Гриць Чучеренко, "румпель", прямо величезний i схожий на сокиру. Якби то не насправдi, я навiть не повiрив би, що в жiнки може бути така здоровеннецька носяра.
У Книша, навпаки, нiс був маленький, як дулька. Зате волосатий був Книш страшенно. Руки, ноги, плечi, груди, спина — все-все було вкрите густим рудим волоссям, грубим, як дрiт. Навiть у вухах було напхано того волосся, й стирчало воно, як клоччя (дивно було, як доходили до Книша звуки, не заплутуючись у тому клоччi). I з носа стирчало теж, i на перенiссi росло, i навiть на кiнчику носа.
Крiм того, що волосатий, був Книш ще якийсь мокрий — як ота сира стiна в погребi. Руки завжди мокрi, шия мокра, чоло мокре. Якось вiн мене взяв за плече своєю мокрою й холодною, як у мерця, рукою, я аж здригнувся. Бр-р!
I ще — коли Книш смiявся, нiс у нього сiпався й шкiра на лобi сiпалась (не морщилась, а саме сiпалась). I це було дуже неприємно. Хотiлося одвернутись i не дивитися. Жили Книшi вдвох, дiтей у них не було. I родичiв, по-моєму, теж.
У колгоспi працював лише Книш. Книшиха вважалася дуже хворою. Хвороба в неї була невигойна i дуже таємнича. Вона пошепки розповiдала про неї бабам, закочуючи пiд лоба очi i приговорюючи: "Ох, яка ж я больнонька, яка больнонька!"
Проте ця невигойна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важеннi кошики, а на свята випивати пляшку "денатурчику". "Денатурчик" — так пестливо називали Книшi страшний синiй спирт-денатурат, на пляшцi якого намальовано череп з кiстками i написано: "Пити не можна. Отрута". Книшi не зважали на той напис. Книшi щось там таке робили з "денатурчиком" i пили. Книш був у цьому дiлi тонким спецiалiстом.
Вiн казав:
— Житомирський денатурчик — це, дiйсно, гадость, отрута, а от чернiгiвський — це, я вам скажу, — здоровля! Український женьшень! Пий — i до ста рокiв проживеш.
I Книшиха, i особливо Книш любили випити. Книш випивав майже щодня. А на свята, тобто на Новий рiк, на рiздво, на Перше травня, на Великдень, на день фiзкультурника, на храм, на водохреще i т. д. (Книшi не пропускали жодного нi церковного, нi нашого, радянського, свята) вони випивали сiмейно, удвох.
У такий день зранку Книшиха виходила за ворота i хрестилася на телевiзiйну антену, що стовбичила на даху сiльського клубу (оскiльки церкви в нашому селi не було, всi богомiльнi баби хрестилися у нас на телевiзiйну антену, яка була схожа на хрест).
Потiм Книшиха поверталася у двiр, де стояв пiд вишнею вже накритий стiл, i починалося святкове снiдання. Через якусь годину з-за Великої китайської стiни вже чулося:
Ой служив я в па ана
Та й на перше лi-iто,
Заслужив я в па-ана
Курочку за лi-iто.
А та кура щебетура
По садочку хо-одить
Та й ходить,
Куряточок во-одить
Та й во-одить…
То спiвали гугнявими голосами пiдпилi Книшi. Пiсля чарки їх завжди тягло на пiсню.
Спiвали вони довго, години зо двi або й зо три. Спiвали i українських народних, i росiйських, i пiснi радянських композиторiв, i пiснi з кiнофiльмiв, i навiть танго…
А потiм аж до самiсiнького вечора Книшi у два голоси оглушливо, з перебоями хропли у садку, i завдяки "денатурчику" вiд них тхнуло таким бензиновим перегаром, нiби то спали не люди, а два трактори.
Святкували Книшi завжди тiльки вдвох. Нiкого до себе не запрошували нiколи. До них нiхто не ходив, i вони нi до кого. Дуже були скупi й боялися, щоб хтось не бачив, що у них дома є. На людях весь час прибiднялися.