— Яво! — гукаю через тин.
Вiн не озивається.
"Невже це в мене сили нема крикнути?"
— Яво! — гукаю, як то кажуть, на повну катушку.
Не озивається.
Заходжу у двiр. Зазираю в хату. Тодi в садок, на город, по всiх усюдах. Яви нiде нема. I взагалi нiкого. Дiд Варава, мабуть, повiв Яришку, сестричку Явину, в дитсадок. А де ж Ява? Невже пiшов на екзамен? Без мене? Не може бути!
— Яво! Яво! Яво! Яво! Яво!..
Нагукавшись до хрипоти i заглянувши на подвiр'ї у найглухiшi закутки, я побiг до школи.
"Може, вiн думає, що я сплю, вирiшив розвiдати обстановку — ще ж рано".
Але й бiля школи Яви не було. Всi були, весь клас (от тобi й рано!), всi, крiм Яви.
Я мотонув назад.
Я бiгав по селу. Зигзагами. З одного кiнця в iнший.
— Яви не бачили? Не бачили Яви? Ява Рень не проходив тут? — безнадiйно питав я всiх, кого зустрiчав. Але нiхто не бачив, нiхто.
Я витягав шию, зазираючи через тини й паркани, i менi здавалося, що вона стала довга, як у гусака.
Я пiдбiг до школи тодi, коли баба Маруся вже ходила по подвiр'ю, калатала дзвоником, i, мов не довiряючи йому, вигукувала:
— Дзвонок! Дзвонок! Екзамени почалися! Почалися екзамени! Дзвонок!
Я кинувся до неї:
— Ой бабусю! Ой не дзвонiть ще хвилиночку! Не дзвонiть! Яви десь нема! Одну хвилиночку тiльки!
Баба Маруся скрушно похитала головою i якось винувато сказала.
— Не можу, серденько! Уже подзвонила. Пiзно. Було б ранiш, синочку. Де ж це вiн заповiтрився? От бiда! Ну, бiжи в клас, а то й ти не втрапиш.
Довелося йти.
В школi урочисто й святково, як пiд час виборiв (у нас i агiтпункт, i виборча дiльниця завжди в школi). У коридорах простеленi дорiжки, на вiкнах квiти, стiл у класi покритий червоною китайкою. Навiть плакат висить у вестибюлi: "Ласкаво просимо!" Тiльки не грає гармошка i не працює буфет з пивом, як пiд час виборiв.
Дiвчата в бiлих фартушках, хлопцi незвично чистi й зачесанi.
Заходить Галина Сидорiвна, з гарною зачiскою, у шовковому платтi — не вчителька, а кiноартистка. За нею суне Микола Iванович, учитель географiї. Вiн у нас на екзаменi асистент.
Галина Сидорiвна обводить поглядом клас, супить брови й питає:
— А де Рень?
Я пiдхоплююся з мiсця:
— Нема десь… Не знаю… все село оббiгав… Може, почекаємо трiшки?
Галина Сидорiвна ще дужче супить брови:
— Затримувати екзамен не можна. Нiхто нам цього не дозволить.
Вона стає бiля дошки, стискає руки — наче зараз буде спiвати (видно, теж хвилюється) — i каже:
— На першiй сторiнцi кожен напишiть: "Екзаменацiйний диктант з української мови учня (або ученицi) п'ятого класу…" — i своє прiзвище.
Ми схиляємо голови — пишемо.
Екзамен почався.
Учнi сопуть. Пера скриплять.
Я пишу механiчно, навiть не думаючи, що пишу. I менi зовсiм не страшно, я зовсiм не думаю про екзамен. Я думаю про Яву. Де вiн? Що з ним? Не прийти на екзамен! На перший у життi екзамен! Це просто не вкладається в головi! Навiть якщо твоя мама депутат… Це безумство. Вiн не мiг цього зробити просто так. Щось сталося… Може, щось непоправне?.. Але — що? Що? Вчора ж ми бачились, i все було гаразд. Розлучилися пiзно ввечерi, коли йшли спать. Домовились, що я ранком зайду, щоб iти на екзамен. "Може, вiн уже й неживий?" — холону я. Диктант закiнчено.
— Тепер уважненько перевiрте i здавайте, — нiжно-нiжно, як нiколи, каже Галина Сидорiвна i усмiхається до нас пiдбадьорливо — пiдтримує.
Сопуть учнi, носами в диктант упхавшись, — перевiряють Аж пiт на лобах виступив вiд напруги.
А менi лiтери в очах стрибають, розсипаються на всi боки — не вчитаю. Не можу.
От уже вихопився з-за парти Карафолька, понiс. Перший. Вискочка!
Он уже й Мацiевський, i Гребенючка потягли. А я ще до половини не доповз.
I раптом — дверi розчахнулися i в клас влетiв Ява. Я аж пiдскочив: живий!
Живий-то живий, але — матiнко! — який у нього вигляд! Захеканий, скуйовджений, мокрий, весь у болотi з нiг до голови.
Слiдом за ним у клас вкотився такий же забрьоханий Собакевич.
Галина Сидорiвна поточилася й трохи не впала.
— Що це означає?'
Ява мовчав, опустивши голову. I Собакевич не гавкнув, як минулого разу, не загарчав навiть, а пiдiбгав хвоста сховався за Яву.
— У тебе щось сталося? Щось трапилося? Вдома?
Ява мовчав.
— Де ти був?
Ява нарештi розтулив губи:
— У плавнях.
— Що?!. У плавнях?!. Що ти там робив?
Ява опустив голову ще нижче i тихо сказав:
— Рибалив.
Менi здалося, що всерединi у Галини Сидорiвни стався вибух. I по всьому класу полетiли осколки.
— Що?!. Що?!. Замiсть екзамену ти пiшов рибалити?! Ну… ну, знаєш, це вже занадто! За-над-то! Це просто… просто обурливо! Так-от — складатимеш екзамен восени! Як двiєчник. Вважай, що ти одержав двiйку! Переекзаменовка в тебе! Будеш тепер цiле лiто готуватися. Це тобi наука за всi твої художества. Iди! До побачення!
Ще якусь мить Ява стояв, не вiрячи, що це сталося Вiн був такий маленький-маленький i жалюгiдний.
Ех ти "мама — депутат"! Ех ви, "iнстанцiї, що вимагають п'ятiрок"!..
Я бачив: ще мить — i Ява заплаче… У нього вже закипали сльози на очах. Але ви не знаєте, який вiн гордий! Хiба вiн допустить, щоб хтось бачив, як вiн плаче. Ява крутнувся на мiсцi i прожогом вибiг з класу. Вiрний Собакевич — за ним.
— Хто здав роботу, можете йти, — замерзлим голосом сказала Галина Сидорiвна. Але навiть якби вона й не сказала цього — я не лишився б у класi, клянусь! Побiг би за Явою.
Не думаючи навiть дочитувати диктант, я кинув його на стiл i вискочив за дверi.
Проте Яви я вже не побачив. Я сiртонувся в один бiк, в другий — Ява зник, як булька на водi.
I знову я бiгав по селу, витягнувши шию, i зазирав по всiх усюдах. Але марно. Мов поранене пташеня, вiн забився, мабуть, десь у кущi i там на самотi кухлями, з присьорбом, пив своє горе. Може, й плакав, хтозна… А в такi хвилини не хочеться бачити нiкого, нiкого в свiтi.
I ви не думайте — я шукав його не для того, щоб розрадити, поспiвчувати (хiба розрадиш людину в таку мить!). Я тiльки хотiв, щоб вiн бачив, щоб вiн знав, що я подiляю його горе i готовий зробити для нього все. Я б нi слова не сказав йому, тiльки подивився б в очi, i вiн би все зрозумiв.
Ще зовсiм недавно я з прикрiстю думав про своїх батькiв, що вони не депутати i це може дорого коштувати менi. I раптом — о зрадлива доле людська! — не я, а Ява, депутатський син, заробив переекзаменовку. Де ж справедливiсть? Нiчого не розбереш у цьому свiтi.