Невже могло статися так, що вiн мiг не бути бiльше моїм другом? Це було б просто жахливо, незбагненне. Я не знаю, що б тодi було.
— Ну, як там, розкажи, — сказав нарештi я.
— Ну як? Нiчого. Все гаразд. Тiльки й балакають усi, що про тебе. Кого не зустрiнеш: "Як температура? Як нога? Який пульс?" Хоч бюлетень про твоє здоров'я вивiшуй. Як прем'єр-мiнiстр. Таким знаменитим став, що куди там.
— От iменно — бiльше нiкуди!
— Ну точно, я тобi кажу! Все село вже знає, як ти солдатiв привiв, як ти листи врятував. Баба Мокрина день i нiч за тебе богу молиться. Та що баба Мокрина — отець Гога у церквi за тебе молебень служив.
— Та ну тебе!.. Чи толком розкажи, як там…
— Ну, слово честi! Хлопцi заздрять тобi несамовито. Карафолька аж зелений ходить. Вiн теж так старався у герої вийти, так старався. Аж черевики десь у водi загубив. I ставника сам собi пiд оком поставив, десь об одвiрок гецнувся вiд ентузiазму… А Коля Кагарлицький свою курточку нейлонову заграничну, знаєш, разпанахав зверху донизу. I навiть оком не зморгнув. Отак у розпанаханiй до самiсiнького вечора таскав людськi речi. А Антончик ледь не потонув. Вiн же, знаєш, плаває поганенько, а полiз у кошару вiвцi Мазниченковi рятувать. Такий, знаєш…
Павлуша глянув на мене й загнувся.
— Ну що ж… молодцi хлопцi, — зiтхнув я.
— Взагалi-то молодцi, звичайно, я й сам не думав… — Але, але всi вони пiгмеї проти тебе. Точно! Думаєш, хтось iз них отак пiрнув би у затоплену хату через вiкно? Нi за якi бублики! Та що…
— Ага! — криво усмiхнувся я. — Ну добре… А як там взагалi?
— Взагалi нiчого… Порядок! Життя нормалiзується, як пишуть кореспонденти. Вiдновлюються комунiкацiї, вiдбудовуються пошкодженi об'єкти. Пiдприємства i установи працюють нормально — i сiльмаг, i перукарня, i лазня… Незважаючи на стихiйне лихо, колгоспники артiлi вчасно приступили до роботи — вийшли на поля i ферми. Коротше, в боротьбi з стихiєю радянськi люди перемогли… Єдине, що нема ще електрики. Але солдати докладають всiх зусиль, щоб у хатах знову засяяли лампочки. Взагалi, я тобi скажу, хто таки молодцi — так це солдати. Як вони працюють — ти б бачив! Сила! Без них, я навiть не знаю… Якби не вони з своїми машинами… Ти навiть не знаєш, який ти молодець, що їх привiв. Просто, просто ти можеш вважати, що ти врятував село. Абсолютно!
— Та йди ти! I без мене їх би однак викликали. Секретар райкому при менi дзвонив уже полковниковi. Так що…
— Ну й що! Однак ти їх привiв. Ти! А хто ж! I чого там скромничати! От любиш ти скромничати!..
Я усмiхнувся.
"Ех, Павлушо мiй дорогий! — подумав я. — Що це ти го-воришi Я люблю скромничати! От iменно! Вже що-що, а скромничати нi я, нi ти не любимо. Це всi знають. Швидше навпаки".
Але я не став з ним сперечатися. Менi так було добре, що ото вiн сидiв на лiжку i балакав зi мною! Так було радiсно, i я боявся, щоб вiн не пiшов.
А вiн нiби прочитав мої думки. Бо подивився винувато-винувато i сказав:
— Ну я пiду, мабуть… Тобi спокiй потрiбен…
— Та посидь, чого там! — стрепенувсь я.
— Та я б посидiв, звичайно… Але ми, знаєш, домовились…
— Ну йди, — сказав я тихо й приречено.
— Та ти не ображайся. Я ще забiжу. Ти, головне, вiдпочивай, добре їж i видужуй. А я… Бо там, знаєш, ще все-таки… Ну, бувай!
— Бувай! — через силу усмiхнувсь я. — Вiтай там хлопцiв!
I вiдчув, як щось у горлi заважає менi говорити — наче галушка застряла.
— Я ще до обiду забiжу обов'язково! — бадьоро вже з порога гукнув Павлуша i побiг.
Вiн навiть не сказав, з ким i про що вiн домовився i що ж там все-таки…
Значить, ясно з ким! З нею! Побiг її порати Ех!..
А чого обов'язково її? Може, й не її зовсiм. Що, нiчого зараз робити в селi, чи що! А ти хотiв, щоб вiн бiля тебе нянькою сидiв! Побiг собi хлопець у справах якихось, а ти вже розкис. Ковтай оно лiки i не мороч голови. Цiкаво, а ти б сидiв бiля його лiжка? Згадай, як ото Яришка хворiла i мама просила коло неї посидiти. Як ти нудився! От i не видумуй. Не видумуй. Не виду…
Зненацька лiжко моє хитнулося, м'яко зрушило з мiсця i попливло, погойдуючись, до вiкна…
Я не здивувався, не злякався, тiльки подумав: "Видно, i нас затопило. А вiд мене приховували, не хотiли хвилювати, бо хворий… Тому й Павлуша побiг — рятувати батькову бiблiотеку. У них же стелажiв з книжками — на двi з поло-виною стiни. Поки всi винесеш!.."
Лiжко моє випливло крiзь вiкно на вулицю. Навколо вже не видно було нi хат, нi дерев — нiчого, крiм бiлої, пiнистої води, з краю в край. Бiлої, як молоко. Я спершу подумав, що то туман стелеться так низько над водою. Але нi, то не був туман, бо видно було далеко, до самого обрiю. То була вода така бiла.
Раптом я побачив, що у водi, погойдуючись, пливуть великi бiдони з-пiд молока, i зрозумiв — залило молочну ферму i повивертало бiдони, i це навколо вода, змiшана з молоком.
Але чому моє залiзне лiжко не тоне?
I одразу прийшла думка — у мене лiжко-амфiбiя, вiйськового значення, i це тому, що в мене мати — депутат, усiм депутатам видають такi лiжка…
Бiлi хвильки хлюпочуть коло самої подушки, але не заливають її. Ну, звичайно, це молоко. Причому свiжiсiньке, парне.
Я вже гостро вiдчуваю його запах. I раптом чую голос матерi:
— Випий,синку, випий молочка.
I зараз голос батька:
— Вiн заснув, не буди його, хай…
Але я вже прокинувсь i розплющив очi.
Я випив молока i знову заснув.
Коли я прокинувся, був уже обiд. Я пообiдав (з'їв трошки бульйону i куряче крильце), полежав i знову заснув… I спав так до ранку.
Роздiл XXV
Усе! Кiнець! Я дарую велосипед. "Загаза чогтова!" Я видужую
Прокинувшись, я побачив, що бiля лiжка сидить на стiльцi Яришка i читає журнал "Барвiнок".
У хатi було сонячно, аж очi слiпило, годинник на стiнi показував без чвертi десять, i я зрозумiв, що то ранок.
Яришка зразу вiдклала журнал i скочила з стiльця:
— О!.. Любий бгатику! Загаз будеш снiдати.
Вона в нас не вимовляє лiтеру "р"
За мить Яришка вже ставила на стiльцi передi мною молоко, яєчню, сир i хлiб з маслом.
Я збагнув, що в хатi нiкого немає, всi на роботi, i їй доручено доглядати мене.
— Будь ласка, любий бгатику, їж! — сказала вона солодким голосом.
Я насторожився.