Тореадори з Васюківки (2004)

Сторінка 116 з 137

Нестайко Всеволод

Полковник на якусь мить задумався…

— Мда, з велосипедом ми сюди не влiземо…

— Товаришу полковник, я його вiзьму в свою машину, да, ми з ним стариь друз'я, — почувся позаду голос старшого лейтенанта Пайчадзе.

— А, добре! Добре.

I я не встиг отямитись, як Пайчадзе схопив мiй велосипед i побiг з ним уперед, гукнувши менi на ходу.

— Давай за мною!

Я кинувся за ним.

Пайчадзе пiдбiг до бронетранспортера-амфiбiї, передав комусь наюру велосипед i вже сам 3'лечiв угору i зник за бортом. А я тiльки пiдбiг i безпорадно заметушився, не знаючи, як видряпатись. Всюди я натикався на мокру слизьку броню Мене охопив розпач — мотор гуркотiв, машина здригалася — от-от рушить А я все дряпався i сповзав, як жаба у склянiй банцi. У вiдчаї я вже хотiв крикнути, як почув згори:

— Давай руку, да! — голос старшого лейтенанта Пайчадзе.

Мене, як пушинку, одiрвало вiд землi. I втягло в машину. Зразу ж машина рушила. I настрiй мiй з розпачливо-безнадiйного вмить пiдскочив до радiсно-збудженого. Вперше у життi я їхав на такiй машинi! На вiйськовому бронетранспортерi-амфiбiї, що призначений для висадки десантiв i долання водних рубежiв! Чи їздив хто-небудь iз хлопцiв на такiй машинi? Та нiколи в свiтi! Та вони луснуть од заздрощiв, як узнають! Ех, машинка! Оце машинка! Може ж, вона ще й секретна… Напевне секретна! Аякже! Хiба є ще де-небудь у свiтi такi машини!

Мене розпирало од гордостi i радiсно лоскотало у грудях. Тiльки б побачив хтось iз хлопцiв! Тiльки б побачив! А то ж не повiрять…

I раптом я згадав, куди i чого я їду… "Ех ти! — з презирством сказав я собi. — Там таке робиться! Таке нещастя! Людей заливає, а ти. "Тiльки б хтось побачив!..Але радiсний лоскiт у грудях не минав. Я стояв бiля самiсiнького водiя, дивився на освiтленi перед ним прилади, на рiзнi циферблати i тремтливi стрiлочки, дивився крiзь скло вперед на дорогу, яку освiтлювали потужнi фари, на "бобик", що, легко пiдстрибуючи на вибоях, бiг перед нами, i здавалося менi, нiби я iду в справжнiй бiй з ворогом, i серце моє солодко завмирало.

"Ех ти! — знову з презирством сказав я собi. — Там таке… таке… а ти… Егоїст!"

Ми вже проминули дот i виїхали на "глекапку". Машини йшли швидко, повним ходом. Я навiть не встиг долаяти себе як слiд — уже позаду й "глеканка", уже польова дорога i ген уже й село… I знову менi здалося, наче я iду в справжнiй бiй, вриваюсь у захоплене ворогом рiдне село. I таке мене охопило бойове завзяття, що вiд нетерплячки я аж пiдстрибувати почав. Машини з ходу влетiли в село i, не зупиняючись, повернули просто на вулицю Гагарiна.

У свiтлi фар я ще здаля побачив людей, якi поралися бiля плоту, i трактор, що буксував у провулку, i вози, на котрi потерпiлi вантажили своє мокре майно. I все було так, як я його залишив. Я мимохiть здивувався — невже так мало часу минуло. А менi здалося — цiла вiчнiсть.

"Бобик" полковника пiд'їхав до людей i спинився. Спинилися й ми за ним.

Полковник i офiцери вилiзли з машини. Наш старший лейтенант Пайчадзе теж скочив на землю i пiдбiг до них. I враз де й узялися бiля них i голова Iван Iванович Шапка, i секретар сiльради Халабуда, i директор школи Микола Павлович, i зооiехнiк Iван Свиридович — коротше, все наше сiльське начальство. Вони оточили офiцерiв i всi разом збуджено заговорили, розмахуючи руками. Слiв не було чути, бо в машинах гуркотiли невимкненi мотори.

А я весь напружився, зiщуливсь i завмер. Я думав про одне — аби тiльки мене не висадили зараз з машини, тiльки б дозволили залишитися. "Ну, будь ласка, ну, що вам — шкода, ну, забудьте про мене, ну, не чiпайте, будь ласка, ну…" — причитував я сам собi. I боявся пiдвести очi, щоб не зустрiтися поглядом iз старшим лейтенантом, чи з водiєм, чи з солдатами (їх було всього п'ятеро на машинi). Вчепившись у мокрий холодний поручень, я напружено дивився вперед, на полковника, оточеного людьми. I чекав, вiдчуваючи чомусь, що головне залежить вiд нього. Вiн уже щось упевнено говорив офiцерам, показуючи рукою то в один, то в другий бiк, — очевидно, ставив завдання.

I от люди розступилися — офiцери кинулись до машин.

Пайчадзе скочив на бронетранспортер i наказав водiєвi.

— В кiнець вулицi, да, до крайньої хати!

Я зиркнув на Пайчадзе i похолов — зустрiвся з ним поглядом. Вiн дивився прямо на мене. Я опустив очi. Зараз вiн скаже: "Злiзай" — i все. Просити, вмовляти, переконувати в такий момент просто неможливо. Не до того.

Але замiсть "Злiзай!" Пайчадзе сказав: "Давай!" — i не менi, а водiєвi. I водiй крутонув кермо, i, обминаючи "бобик", машина рушила прямо до води.

— Тiльки сиди й не рипайся! — почув я над собою голос Пайчадзе.

Я зiтхнув i з вдячнiстю звiв очi на нього. Але вiн на мене вже не дивився. Вiн дивився вперед. Шофер ввiмкнув верхню фару-прожектор, i вона прорiзала темряву далеко вперед. I куди тiльки сягало око — всюди була вода, хвиляста, буруниста, темна. Хвилi вже з хлюпотом билися об борти машин. Вона все глибше занурювалась у воду.

Водiй перевiв якийсь важiль, позад машини закипiла, зануртувала вода, i враз я вiдчув, що ми вже не iдемо, а пливемо: нас хитало й погойдувало, не було пiд ногами грунту.

Паркани й тини обабiч уже сховалися пiд водою, i вжа важко було повiрити, що ми пливемо вулицею.

Роздiл XX

Подвиг старшого лейтенанта Пайчадзе. Несподiвана поява Павлушi

Дивно було бачити хати, по вiкна зануренi у хвилi, вони скидалися на незвичайну флотилiю бiлих кораблiв,що пливла не серед очерету чи комишiв, а серед якихось дивовижних кущiв, рясно всiяних жовтими, бiлими, червоними плодами (так незвично виглядали крони дерев напiвзатоплених садкiв). Врожай на фрукти цього року видався добрий, i в садках зараз був справжнiсiнький компот, вода важко гойдалася, перемiшуючи збитi плоди.

Всюди на хатах, на повiтках, на хлiвах, на клунях купчилися люди. Стрiхи, покрiвлi i дахи заставленi були рiзним хатнiм скарбом. I по-чудернацькому виглядали на покрiвлi швейна машина, велосипед або люстро. А вода несла якiсь уламки, дошки, рiзний мотлох — ганчiр'я, кошики, вiдра…

Побачивши нас, люди почали махати з дахiв руками, пiдкликаючи до себе.

Але старший лейтенант Пайчадзе загукав: