Тiльки я кiнчав розказувати, як одразу доводилося починати все спочатку.
Нарештi я не витримав. Схопив удочки i втiк — гайнув у плавнi.
Коли увечерi повернувся додому, побачив, що бiля наших ворiт стоїть машина. Я не одразу збагнув, що то за машина, бо до моєї мами-депутата часто приїздили з району i навiть з областi. I тiльки зайшовши на подвiр'я, я так i присiв: пiд яблунею, поряд з дiдом Варавою, сидiв… пiп Гога. Я хотiв чкурнути назад, але було вже пiзно — мене помiтили.
— А-а, рибалка, — привiтно усмiхнувся до мене отець Гога — Здоров був!
Я завмер. Ну, зараз почне, як баба Мокрина, — "славен єси, отроче… видiння, що тобi явилося… Варвара-великомучениця, сохрани, спаси i помилуй…" Та ще й при дiдовi. Хоч хрестись i тiкай.
Але вiн не починав.
— Ану показуй улов, — сказав вiн весело i, взявши в мене лозину з нанизаною на неї рибою, почав розглядати. — О, три чехонi, пiдлящики, устiрочка, йоршi… носачi й звичайнi… краснопiр, язьок… О! I линок один навiть є… Молодець! Знаменита буде юшка. Добре клює? На що ловив? На черв'яка, мотиля, на ощитку… чи, може, на тiсто? Га?
— На черв'яка… червоного, — ледве видушив я з себе, напружено дивлячись на нього — коли ж вiн почне?
Але отець Гога тiльки глянув на мене пильно сiрими примруженими очима i раптом пiдвiвся:
— Ну, поїду. Спасибi за воду. Бувайте здоровi.
I пiшов до машини.
Коли вiн од'їхав, я здивовано зиркнув на дiда:
— Що таке? Чого вiн хотiв?
— Хто його зна… Води попросив… у радiатор залить. Каже, википiла в його…
Дивно. I чого саме до нас? Неподалiк на вулицi криниця стоїть, i вiдро бiля неї.
Неспроста. Ой, неспроста той Гога заїхав. I як вiн глянув на мене! Наскрiзь поглядом прошив. По очах видно було, що все-все вiн знає.
I вiд того, що вiн нiчого не сказав, ще якось тривожнiше стало. Таке в мене враження було, нiби вiн не хотiв говорити при дiдовi. Якось так вiн дивився на мене, наче в нас з ним було щось спiльне i вiд дiда таємне. I своїм поглядом вiн нiби сказав: нiчого, ми потiм побалакаємо.
О господи! То це виходить, що я заодно з попом Гогою. Заодно з бабою Мокриною i всiма богомiльними бабами. Заодно з отими чорними брудними алкоголiками, якi старцюють у Дiдiвщинi бiля церкви, якi невiдомо де живуть i яким справдi, крiм бога, може, нi в кого вже випросити на похмiлля.
А коли я заодно з попом Гогою, то, значить, проти рiдної мами, депутата i передовика, яка завжди сидить у президiї, проти вчительки Галини Сидорiвни, котра провадить у селi атеїстичну пропаганду, проти всього прогресу i науки на чолi з академiком Келдишем.
I все завдяки тому, що я, бовдур, сфотографував привид — дiдько б його вхопив зовсiм!
I тепер пiп Гога не одчепиться вiд мене. I може заплутати i зловити мене у свої тенета, як заплутав i зловив вш десятикласника Валерiя Гепу з Дiдiвщини, який, не пройшовши по конкурсу у гiдромелiоративний, поступив у духовну семiнарiю i тепер вчиться на попа. Так i я… Павлуша стане художником. Гребенючка теж, Карафолька академiком, Коля Кагарлицький артистом, Вася Деркач фiнiнспектором, а я… ченцем. З довгими брудними патлами i рiденькою борiдкою. У чорнiй засмальцьованiй сутанi i з хрестом на шиї.
Думки роїлися i гули у моїй бiднiй головi, як бджоли у вулику. Це ж iще й маму можуть через мене з депутатiв викинути… А що ж! Який же вона депутат, коли в неї синок з хрестом ходить! Добре, хоч вона не бачила попа Гоги у своєму дворi. Сьогоднi партiйнi збори, i вони з батьком прийдуть, мабуть, дуже пiзно.
Сидить собi у президiї i не знає, бiдненька, якi чорнi хмари клубочаться над нею.
Нi!
Нi-i!
Треба рятуватися. Треба щось робити. Треба людей кликати на допомогу.
Перш за все треба йти до дiда Салимона. Поговорити з ним, розпитать, може, вiн щось бачив, помiчав, це ж усе-таки бiля нього, майже попiд хатою, у його садку. Не мiг вiн нiчого нiколи не помiчати.
I взагалi треба, може, якусь комiсiю створити — хай вирiшує гуртом це складне наукове питання. Це врештi справа усього суспiльства. А то чого воно таке хитре, суспiльство, — хоче, щоб настiльки важливе загальнолюдське питання вирiшував якийсь шминдрик малограмотний iз сьомого класу. Чортзна-що! Зiпхнули все на мене одного. Неподобство!..
Але передусiм — з самого ранку — до дiда Салимона.
З таким твердим рiшенням я заснув.
Роздiл Х
Я вiдвiдую дiда Салимона. Неймовiрнi дива
Дiд Салимон сидiв на призьбi i кришив у вiдро картоплю для льохи. Голова його була обмотана мокрим рушником, i вода з рушника текла по обличчю i повисала сяйнистими краплями на сивих вусах. Дiд кривився й стогнав.
"Це ж вiн на весiллi перепив", — догадавсь я. Ще, чого доброго, туроне, розмовлять не стане.
— Драстуйте, дiду, — несмiливо привiтавсь я.
Вiн не вiдповiв, тiльки кивнув.
— Похмелитися б вам, — спiвчутливо сказав я.
Вiн, застогнавши, заперечно похитав головою. Я згадав — дiд Салимон нiколи не похмелявся, десь вiн вичитав, що похмеляються тiльки алкоголiки, i вiдтодi завжди стiйко перемучував похмiлля.
Я тупцявся на мiсцi, не наважуючись заговорити. Вiн запитально зиркнув на мене i нарештi розтулив рота.
— Тобi що? Меду?
— Та нi! Нi!
— А що?
— Та ви ж погано себе почуваєте…
— Нiчого. Що тобi?
— Та хотiв розказати дещо i попитать…
— Розказуй.
I я розказав дiдовi все i показав фотографiю. Дiд Салимон вислухав мене уважно, потiм глянув прямо у вiчi i сказав:
— Я знаю. Я теж усе бачив.
У мене на потилицi задерев'янiла шкiра.
— I ви… теж… бачили… привид?
— Бачив, — спокiйно сказав дiд Салимон i пiдвiвся. — Ходiмо!
"Значить, правда, — у вiдчаї подумав я. — Значить, привиди реально iснують. Значить, пiсля смертi людина, людський дух за фiзичним законом Ломоносова — Лавуазье точно перетворюється на привид. I не уникнути менi тенетiв попа Гоги. Доведеться-таки бути ченцем".
Дiд Салимон повiв мене в садок. Бiля вуликiв зупинився.
— Тс-с! — приклав вiн палець до губiв, потiм показав на каплицю: — Дивись.
У чорному отворi напiвпрочинених дверей каплицi у глибинi щось бiлiло Але не можна було розрiзнити що.
I раптом звiдти почувся сухий, якийсь дерев'яний стук.
"Кiстки! — похолов я. — Мрець пiдводиться".
Бiле з темряви почало наближатися до дверей — вимальовувалося все чiткiше, чiткiше, чiткiше… I враз у отворi з'явився… лелека.