— Нічого собі! Гарна, — посміхнувся я. Вона й справді була гарна. — Туфельки б тільки! — пожартував я, підводячись з землі.
Дівчина раптом круто повернулася і не оглядаючись швидко пішла дорогою.
Чого це вона? Образилася? Мені стало не по собі. Спохва-тився, кинувся був наздоганяти її, потім вернувся, швидко зібрав інструмент і вскочив у кабіну. Ривками, то взад, то вперед почав розкачувати машину. Наздогнати її — більше я ні про що не думав. Мотор ревів, машину трясло й водило з боку в бік, але вперед я не просунувся ні на крок. А дівчина йшла все далі й далі. Я закричав, сам не знаючи кому, під буксуючі колеса:
— Відпусти! Відпусти, кажу. Чуєш?
, 3 усієї сили вижав акселератор, машина поповзла-поповзла Зі стогоном і просто чудом якимось видерлася з трясовини. Як я зрадів! Помчав дорогою, витер хусткою грязь з обличчя, пригладив волосся. Порівнявшись з дівчиною, загальмував, і казна-звідки це у мене взялося, з отаким шиком, майже лежачи на сидінні, розчинив дверці:
— Прошу! — і руку простягнув, запрошуючи до кабіни. Дівчина не зупиняючись йде собі далі. От тобі й маєш! Від
хвацькості моєї й сліду не лишилося. Я знову наздогнав її, цього разу попросив вибачити мені і сісти в машину.
— Ну, не гнівайтесь! Я ж так, по-простому... Сідайте! Але дівчина нічого не відповіла.
Тоді я обігнав її, зупинив машину поперек дороги. Вискочив З кабіни, забіг з правого боку, відчинив дверці і стояв так, не приймаючи руки. Вона підійшла, недовірливо дивлячись на мене, от, мовляв, причепився. Я нічого не говорив, ждав. Чи то вона пожаліла мене, чи ще чомусь — похитала головою і мовчки сіла в кабіну.
Ми рушили.
Я не знав, як почати з нею розмову. Знайомитися й розмовляти з дівчатами мені не вперше, а тут чогось сторопів. Чого б це, спитати? Кручу собі баранку, поглядаю крадькома. На шиї у неї легесенькі, ніжні завитки чорного волосся. Піджак сповз з плеча, вона притримує його ліктем, сама відсунулася далі, боїться зачепити мене. Очі дивляться суворо, а з усього видно, що ласкава. Лице відкрите, лоба хоче нахмурити, а він не хмуриться. Нарешті вона теж глянула обережно в мій бік. Ми зустрілися поглядами. Усміхнулася. Тоді я наважився заговорити:
— А ви чого це зупинилися там, коло машини?
— Хотіла допомогти вам, — відповіла дівчина.
— Допомогти? — засміявся я. — А й справді ж допомогли! Коли б не ви, сидіти б мені там до вечора... А ви завжди ходите цією дорогою?
— Еге ж. Я на фермі працюю.
— Це добре! — зрадів я, але зараз же поправився. — Дорога хороша! — І якраз у цю хвилину машину так трясонуло в ковдо-бині, що ми штовхонули одне одного плечима. Я крякнув, почервонів, не знаючи, куди очі подіти. А вона розсміялася. Тоді і я не витримав, зареготав.
— А мені я; не хотілося їхати в колгосп! — признався я крізь сміх. — Знав би, що по дорозі таку помічницю зустріну, не лаявся б з диспетчером... Ах, Ільясе, Ільясе! — докорив я собі. — Це мене так звуть, — пояснив їй.
— А мене звуть Асель...
Ми під'їжджали до аїлу. Дорога пішла рівніша. Вітер бив у вікна, зриваючи косинку з голови Асель, куйовдив їй волосся. Ми мовчали. Нам було хороше. Виходить, буває легко й радісно на душі, якщо поруч, майже торкаючись ліктем, сидить людина, про яку ти ще годину тому нічого не знав, а тепер чомусь хочеться тільки про неї й думати... Не знаю, що було на душі в Асель, але очі її усміхалися. їхати б нам довго-довго, щоб ніколи не розлучатись... Та машина йшла вже вулицями аїлу. Раптом Асель злякано спохватилася:
— Зупиніть, я зійду! Я загальмував.
— Ви тут живете?
— Ні, — вона чомусь захвилювалася, занепокоїлась. — Але я краще тут зійду.
— Чого ж? Я вас прямо додому підвезу! — Я не дав їй перечити, поїхав далі.
— Оце тут, — заблагала Асель. — Спасибі!
— Будь ласка! — пробурмотів я і не стільки яіартома, а скоріше всерйоз додав: — А якщо я завтра там знову застрягну, до-ПОМОЯІЄТЄ?
Вона не встигла відповісти. Хвіртка відчинилася, і на вулицю вибігла чимсь стурбована літня жінка.
— Асель! — крикнула вона. — Де ЯІ ТИ пропадаєш, бий тебе сила божа! Нди переодягайся хутчій, старости приїхали! — додала вона пошепки, прикривши рот рукою.
Асель зніяковіла, впустила підя^ак з плеча, потім підхопила його і покірливо пішла за матір'ю. Біля хвіртки вона обернулася, глянула, але хвіртка одразу ж захлопнулась. Я лише тепер помі-
тив па вулиці біля конов'язі осідланих спітнілих коней, що прийшли, видно, здалека. Трохи підвівся за рулем, заглянув через дувал '. У дворі біля вогнища сновигали жінки. Димив великий мідний самовар. Двоє чоловіків білували під навісом баранячу тушу. Так-так, старостів приймали тут як належить. Мені нічого не лишалося робити. Треба було їхати розвантажуватись.
На кінець дня повернувся на автобазу. Вимив машину, загнав її в гараж. Довго порався, все знаходив якесь діло. Не розумів, чому так близько до серця сприйняв я сьогоднішній випадок. Всю дорогу лаяв себе: "Ну, чого тобі треба? Що ти за дурень? Хто вона тобі зрештою? Наречена? Сестра? Чи ти ба, зустрілися випадково на дорозі, підвіз додому і вже переживаєш, пемов освідчилися в коханні. А може, вона й думати про тебе не хоче. Потрібен ти їй дуже! Жених у неї законний, а ти ніхто! Шофер З дороги, сотні таких, не назнайомишся... Та й яке ти маєш право чогось сподіватись: люди сватаються, весілля буде у них, а ти при чому? Плюнь на все. Крути собі баранку, та й годі!.."
Але біда була в тому, що як я не умовляв себе, а забути Асель не міг.
Робити біля машини вже нічого було. Піти б мені в гуртожиток, він у нас веселий, бучний, червоний куток є, а я — ні. Самому хочеться побути. Приліг на крило машини, руки заклав за голову. Недалечко длубався під машиною Джантай. Був у нас шофер такий. Висунувся з ями, гмикнув:
— Про що мрієш, джигіте?
— Про гроші! — відповів я сердито.
Не любив його. Жмикрут першого гатунку. Хитрий і заздрісний. Він і в гуртожитку не жив, як інші, а у хазяйки якоїсь на. квартирі. Подейкували, женитися обіцяв їй, як-не-як — свій будинок матиме.
Я відвернувся. У дворі, біля того місця, де машини мили, весело метушилися наші хлопці. Хтось виліз на кабіну і з брандспойта поливав шоферів, що чекали черги. Регіт лунав на всю-автобазу. Струмінь потужний, як ударить — захитаєшся. Хлопця хотіли стягти з кабіни, а він пританцьовує собі, періщить по спинах, наче з автомата, кепки збиває. Рантом струмінь • метнувся^ вгору, вигнувся в сонячному промінні, мов райдуга. Дивлюся, там, де струмінь підноситься догори, стоїть Кадіча, наш диспетчер. Ця не побіжить. Триматися вона вміла гідно, до неї так просто не підступиш. І зараз вона стояла, нічого не боячись, спокійно. Не-