— Злили, Кемель злив! — так само тихо відповів Байтемір.— Машина майже ціла... Ранком допоможемо...
А я й забув: не до радіаторів, не до моторів мені було.
Асель допрала сорочку і, розвішуючи її над плитою, тяжко Зітхнула. Погасила лампу, пішла.
Стало темно. Я знаю, ми всі не спали. Кожен з нас залишився на самоті зі своїми думками. Байтемір леясав з сином на одному ліжку. Він бурмотів щось ласкаве, раз у раз прикривав Самата, коли той неспокійно ворушився уві сні. Асель зрідка стримано зітхала. Мені здавалося, я бачив у темряві її волого поблискуючі очі. Вони, мабуть, були залиті слізьми. Про що вона думала, про кого вона думала? Нас було тепер у неї троє...
Можливо, і вона перебирала в нам'яті так само, як і я, все те прекрасне й сумне, що зв'язувало нас. Але тепер вона була неприступна, неприступні були і її думки. Асель змінилася за ці роки, очі у неї змінились... Це були вже не ті довірливі, сяючі чистотою й простодушністю очі. Вони стали суворіші. І все-таки Асель залишалася для мене все тією ж, якою й була, тією ж тополенькою в червоній косинці. В кожній її рисі, в кожному русі я вгадував щось знайоме, рідне. Тим гірше, тим прикріше й болісніше було у мене на душі. В розпачі, прикусивши зубами ріжок подушки, я лежав, не склепивши очей до ранку.
За вікном у набігаючих хмарах плив, поринав місяць.
Рано-вранці, коли Асель і Байтемір вийшли надвір погосподарювати, я теж встав. Треба було їхати. Обережно ступаючи, я підійшов до Самата, поцілував його і хутко вийшов з кімнати.
Асель гріла в дворі воду у великому казані, встановленому на каменях. Байтемір колов дрова. Ми пішли з ним до машини. Йшли мовчки, курили.
Машина, як виявилось, наштовхнулася вчора на придорожні надовбні. Двоє з них лежали збиті разом з бетонною основою. У машини було розбито фару, погнуто крило та передок, заклинило колесо. Все це ми так-сяк виправили з допомогою лома та молотка. А потім почалася довга, тяжка робота. Промерз мотор, занімів. Розігріваючи картер, палили клоччя, в дві руки крутили заводну рукоятку. Ми плечима дотикалися один одного, долоні наші горіли на одній рукоятці, ми дихали один одному в обличчя, робили одно діло і, можливо, думали про те ж саме.
Мотор ледве піддавався. Ми почали задихатись. Тим часом Асель принесла два відра гарячої води. Мовчки поставила передо мною, відійшла вбік. Я вилив воду в радіатор. Крутонули з Бай-теміром раз, ще раз, нарешті мотор запрацював. Я сів у кабіну. Мотор працював нерівно, з перебоями. Байтемір поліз 3 молотком під капот перевірити свічки. В цю мить прибіг Самат, задиханий, в пальтечку нарозпашку. Він забігав навколо машини, покататися хотілось йому. Асель піймала сина і, не відпускаючи, стала біля кабіни. Вона подивилася на мене з докором, з таким болем і жалістю, що я ладен був у ту хвилину зробити що завгодно, аби тільки спокутувати свою провину, повернути їх собі. Я пригнувся до неї з розчинених дверцят:
— Асель! Бери сина, сідай! Повезу, як тоді, назавжди! Сідай! — заблагав я під шум мотора.
Асель нічого не сказала, тихо відвела вбік затуманені слізьми очі, заперечливо похитала головою.
— Поїдьмо, мамо! — потягнув її за руку Самат.— Покатаємося.
Вона йшла не оглядаючись, низько схиливши голову. А Самат рвався назад, не хотів іти від машини.
— Готово! — крикнув Байтемір, захлопнув капот, подав мені в кабіну інструмент.
І я поїхав. Знову баранка в руках, знов дорога в гори,— машина несла мене, яке їй було діло...
Так я зпайшов Асель з сином на перевалі, так ми зустрілися і розстались. Всю дорогу до кордону й назад я думав і нічого не міг придумати. Стомився від безутішних думок... Тепер уже треба було їхати геть, їхати світ за очі, я не повинен був залишатися тут.
Це я вирішив твердо, з такими думками повертався назад. Проїжджаючи мимо дорожньої ділянки, побачив Самата, він грався осторопь з хлопчиком і дівчинкою трохи старшими за себе в таш-каргон — будували з каміння дворики, загони для худоби. Можливо, я й раніше помічав їх біля дороги... Виходить, майже щодня проїяіджав недалеко від свого сина, навіть не підозрюючи цього. Я зупинив машину.
— Самате! — крикнув я. Глянути захотів на нього. Діти побігли до мене.
— Дядю, ти приїхав покатати нас? — підбіг Самат.
— АТОЯЇ, трошки прокатаю! — сказав я. Діти дружно полізли в кабіну.
— Це наш знайомий дядя! — похвалився Самат друзям.
Я провіз їх недалечко, але скільки радості й щастя зазнав при цьому, мабуть, більше, ніж самі діти. А потім висадив їх.
— Білить тепер додому! — Дітлахи побігли. Я зупинив сина.— Стривай, Самате, щось скажу! — підняв його на руки, високо підкинув над головою, довго дивився синові в лице, потім пригорнув до грудей, поцілував і опустив на землю.
— А де шабля, ти, дядю, привіз? — згадав Самат.
— Ох, я й забув, синку, привезу другим разом! — пообіцяв я.
— Тепер не забудеш, дядю, еге ж? Ми будемо гратися на тому самому місці.
— Гаразд, біжи тепер швидше!
На автобазі в теслярні я вистругав три іграшкових шаблі і захопив їх з собою.
Діти справді чекали мене. Я знову покатав їх у машині. Так почалася дружба з сином і його товаришами. Вони швидко звикли до мене. Ще здалеку бігли до дороги наввипередки: . — Машина, наша машина йде!
Ожив я, людиною став. Іду в рейс, і на душі ясно: якесь хороше почуття везу з собою. Знаю, жде мене син біля дороги. Хоч дві хвилини посиджу поряд з ним в кабіні. Тепер всі мої турботи й думки були про те, як би вчасно встигнути до сина. Я так розраховував час, щоб проїжджати перевал вдень. Дні стояли теплі, весняні, діти завжди гралися на вулиці, тому я часто заставав їх біля дороги. Мені здавалося, що заради цього тільки живу й працюю, такий я був щасливий. Та інколи серце завмирало від страху. Може, там, на дорожній ділянці, знали, що я катаю дітей, може, ні, але синові могли заборонити зустрічатися зі мною, не пускати його до дороги. Я дуже боявся, благав у душі Асель і Байтеміра не робити цього, не відбирати у мене бодай цих коротеньких зустрічей. Але одного разу так воно й сталось...
Наближалося Перше травня. Я вирішив зробити синові подарунок до свята. Купив заводну машину, грузовичок. Того дня я загаявся на автобазі, виїхав пізніше і дуже поспішав. Можливо, через те у мене було якесь погане передчуття, я хвилювався, тривожився без усякого приводу. Під'їжджаючи до дорожньої ділянки, я витяг згорток, поклав поряд з собою, уявляючи, як зрадіє Самат. Іграшки у нього були й кращі, але це особливий подарунок — від знайомого шофера з дороги хлопчакові, який мріє стати шофером. Однак Самата цього разу на дорозі не було. Діти підбігли без нього. Я вийшов з кабіни.