Місяць хмурився над холодними, темними горами. Вітер в ущелині тужливо посвистував, розгойдував прочинені дверці кабіни. Вони тихенько порипували. Ніколи я так боляче не відчував повної самітності, відірваності од людей, од сім'ї, од товаришів по автобазі. Жити так далі не можна було. Я дав собі слово, як тільки повернуся на автобазу, одразу ж поговорю з Кадічею, попрошу її простити мене і забути все, що було між нами. Так буде чесно і правильно.
Та життя вирішило інакше. Не сподівався я й не думав, що станеться отаке. Через день, ранком, повернувся я на перевалочну базу. Дома нікого не було, двері були розчинені. Спершу я подумав, що Асель просто кудись вийшла, по воду чи по дрова. Оглянувся туди, сюди. В кімнаті безладдя. Нежилим, холодним духом війнуло на мене з нетопленої, чорної плити. Я ступив до Саматового ліжка — пусто.
— Асель! — прошепотів я, охоплений страхом. "Асель!" — шепотом відповіли стіни.
Я прожогом кинувся до дверей.
— Асель!
Ніхто не озвався. Побіг до сусідів, до бензоколонки, толком ніхто нічого не знав. Казали, що вчора вона їздила кудись на цілий день, залишивши дитину у знайомих, а проти ночі повернулася. "Пішла, дізналася!" — здригнувся я від страшної догадки.
Навряд щоб коли-небудь мені доводилося гнати так машину по Тянь-Шаньських горах, як у той нещасний для мене день.
Мені весь час здавалося, що я наздожену її он за отим заворотом, чи он у тому міжгір'ї, чи ще десь по дорозі. Як беркут, настигав я машини, що йшли попереду, гальмував, ішов з ними бік у бік, окидаючи поглядом кабіни, кузови, і виривався наперед, обганяючи їх під лайку шоферів. Так мчав я три години без перепочинку, аж поки не закипіла вода в радіаторі. Вискочив з кабіни, закидав радіатор снігом, приніс води. Від радіатора йшла пара, машина дихала, як загнаний кінь. Тільки зібрався був сідати за руль, як побачив Алібеків автозчеп, що йшов назустріч. Я зрадів. Хоч ми з ним не розмовляли й не здоровкалися, та коли Асель у них, то він скаже. Я вибіг на дорогу, підняв руку:
— Стій, стій, Алібек! Зупинись!
Змінник, який сидів за рулем, запитливо глянув на Алібека. Той похмуро відвернувся. Машина пронеслася мимо. Я стояв на дорозі, весь запорошений снігом, і довго ще тримав підняту руку. Потім втер лице. Що ж, за позику — віддяка. Та мені не до образи було. Значить, Асель не приїжджала до них. Це було гірше. Виходить, вона поїхала до себе в аїл, більше їй нікуди дітись. Як вона переступила поріг батьківського дому, що сказала? І як подивилися там на її ганебне повернення? Сама, з дитиною на руках!
Треба було негайно їхати в аїл.
Швидше розвантажився і, залишивши машину на вулиці, побіг до диспетчерської здати документи. В прохідній здибався я з Джантаем — ох уже оця його зухвала, ненависна усмішка!
Кадіча дивно глянула на мене, коли я просунувся у віконце диспетчерської і кинув на стіл путівку.
Щось тривожне, винувате майнуло в її очах.
— Приймай швидше! — сказав я.
— Що-небудь трапилося?
— Нема її дома. Пішла від мене Асель!
— Та невже? — бліднучи, трохи підвелася з-за столу Кадіча І, кусаючи губи, промовила: — Прости мене, прости мене, Ільясе! Це я, я...
— Що "я"? Кажи толком, розказуй усе! — кинувся я до дверей.
— Я й сама не знаю, як усе сталось. Чесно кажу тобі, Ільясе. Вчора постукав у віконце вахтер з прохідної, каже, якась дівчина хоче тебе бачити. Я одразу пізнала Асель. Вона мовчки подивилася на мене і спитала: "Це правда?" А я, я раптом сказала, не пам'ятаючи себе: "Атож, правда. Все правда. 3і мною він!" Вона відсахнулася од віконця. А я впала на стіл і заридала, повторюючи, мов дурна: "Мій він! Мій!" Більше я її не бачила... Прости мене!
— Стривай, звідки ж вона дізналася?
— Це Джантай. Це він, він і мені погрожував. Хіба ти не знаєш цього негідника! Ти, Ільясе, їдь до неї, знайди її. Я більше не заважатиму вам, кудись поїду...
Машина несла мене зимовим степом. Сиза, змерзла земля. Вітер завивав гриви заметів, виносив з ариків бездомне перекотиполе і гнав його геть. Вдалині темніли обвітрені дували і голі сади аїлу.
Надвечір приїхав до аїлу. Зупинився біля знайомого двора, швидко закурив, щоб угамувати тривогу, пригасив недокурок, посигналив. Але замість Аселі вийшла її мати, накинувши на плечі шубу. Я став на підніжку і стиха сказав:
— Здрастуйте, ana!
— А-а, то це ти з'явився? — грізно відповіла вона. — І після всього цього ти смієш звати мене апою? Забирайся звідси, геть З-перед моїх очей! Волоцюга, пройдисвіт! Зманив мою рідну дитину, а тепер примчав! Безстидні очі твої! Споганив нам усе життя...
Стара не давала мені й рота розкрити. Вона все лаяла та паплюжила мене, добираючи найобразливіших слів. На її галас почали збігатися люди, хлопчаки з сусідпіх дворів.
— Забирайся геть звідси, поки не покликала людей! Будь ти проклятий! Щоб і не бачити тебе ніколи! — підступала до мене розгнівана жінка, скинувши па землю шубу.
Мені нічого не лишалося, як сісти за руль. Треба було їхати, раз Асель навіть не побалсала мене бачити. В машину полетіли каміння й паліччя. Це хлопчаки випроваджували мене з аїлу...
Тієї ночі я довго блукав по березі Іссик-Кулю. Озеро бурхало, осяяне місячним світлом. 0 Іссик-Куль — вічно гаряче озеро! Ти було холодне тієї ночі, студене й непривітне. Я сидів на днищі перекинутого човна. Хвилі набігали на обмілину злими валами, бились об халяви чобіт і відкочувалися з тяжким зітханням...
...Хтось підійшов до мене, обереяшо поклав руку па плече: Кадіча.
* * *
Через кілька днів ми виїхали у Фрунзе, улаштувалися там в розвідувальну експедицію по освоєнню пасовищ Анархайського степу. Я — шофером, Кадіча — робітницею. Отак, почалося воно, нове життя.
Далеко в глиб Анархаю заїхали ми з експедицією, до самого Прибалхашшя. Коли вже поривати з минулим, то поривати назавжди.
Попервах угамовував тугу роботою. А діла там було чимало. За три з лишком роки об'їздили простори Анархаю вздовж і впоперек, набурили колодязів, проклали дороги, побудували перевалочні бази. Одним словом, тепер це вже не колишній дикий Анар-хай, де серед білого дпя можна заблудитись і цілий місяць тинятися по горбистому полиновому степу. Тепер це край тваринників з культурними центрами, з добре впорядкованими будинками... Хліб сіють і навіть сіно заготовляють. Роботи на Анархаї і понині непочатий край, тим паче для нашого брата шофера. Але я повернувся назад. Не через те, що дуже важко було в не-обжитих місцях, це справа тимчасова. Ми з Кадічею труднощів не боялися і, треба сказати, жили непогано, поважаючи одне одного. Та одно діло повага, а інше — кохання. Якщо навіть один любить, а другий ні, це, по-моєму, несправяшє ясиття. Чи людина так побудована, чи у мене вдача така, але мені завжди чогось бракувало. І не заміниш цього пі працею, ні дружбою, ані добротою й увагою люблячої лапки. Я давно вже в глибині душі каявся, що так нерозважливо поїхав, не спробувавши ще раз повернути Асель. А за останні півроку я неабияк затужив за нею й сином. Ночами не спав. Ввижався мені Самат — усміхається, непевно тримається на слабких ноженятах. Його ніжний, дитячий запах я мовби вдихнув у себе на все яшття. Потягло мене до рідних Тянь-Шапьських гір, до мого синього Іссик-Кулю, до передгірного степу, де я зустрів свою першу і останню любов. Кадіча знала про це, але ні в чому не винила мене. Ми зрозуміли нарешті, що не можемо жити разом.