Того вечора він поніс із собою її образ: товсті, біляві коси, продовгуваті усміхнені блакитні очі й ледь помітне ластовиння на носі. Він не міг заснути, йому все вчувалися теплі нотки в її голосі, він спробував тихо відтворити інтонацію, з якою вона вимовила те звичайне слово, і здригнувся. Досвід підказав йому, що це любов. І хоч він добре знав, що любов завдасть йому багато мук, горя і приниження, що вона до того ж порушить мир у його серці, заселить його мелодіями і в нього вже не буде того спокою, який потрібен, щоб добре обміркувати всі подробиці і потім у затишку викувати з них цілість, — хоч він знав це, а все ж прийняв її радісно, віддався їй весь і почав плекати її всіма силами своєї душі, бо знав ще й інше: той, хто любить, живе багатим, повним життям, а йому дужче хотілося жити багатим, повним життям, аніж кувати в затишку якусь цілість…
Так Тоніо Креґер закохався у веселу Інґу Гольм, і сталося це в порожній вітальні консульші Густеде, якій того вечора випало влаштовувати в себе урок танців; ті уроки відбувалися по черзі в будинках найвизначніших родин міста, і відвідували їх тільки нащадки тих родин, щоб навчатися там танців і добрих манер. З цією метою із Гамбурга раз на тиждень приїздив учитель танців Кнаак.
Звався він Франсуа Кнаак. І що то був за чоловік!
— J'ai l'honneur de me vous représenter, — казав він, — mon nom est Knaak…[1]
І вимовляти це треба не тоді, коли вклоняєшся, а коли вже випростаєшся, — не дуже голосно, але чітко. Не щодня випадає відрекомендовуватись по-французькому, але той, хто вміє зробити це ввічливо і бездоганно, тим більше не осоромиться рідною мовою.
Як же чудово облягав ситі стегна пана Кнаака чорний шовковистий сюртук! Штани м'якими складками спадали на лаковані черевики, оздоблені широкими атласними бантами, а карі очі його дивилися на світ, стомлені щасливим усвідомленням своєї власної незвичайної краси…
Пан Кнаак просто пригнічував усіх своєю надмірною впевненістю і доброзвичайністю. Він підходив до господині дому, — а ніхто не вмів ходити так, як він: пружно, гнучко, плавно, велично, — схилявся перед нею в поклоні й чекав, поки та подасть йому руку. Потім тихо дякував, відступав назад, обертався на лівій нозі, наче на пружині, приставляв до неї праву ногу з витягненим носком, клацнувши закаблуками, і йшов геть; стегна в нього ледь погойдувалися…
З вітальні, де сидять гості, треба виходити задки, кланяючись їм: подаючи стілець, не можна тягти його чи хапати за ніжку, а треба нести, взявши за спинку, й нечутно опускати на підлогу. Не годиться стояти, склавши руки на животі й висунувши кінчик язика; а якщо вже хтось дозволяв собі таку позу, пан Кнаак умів так його перекривити, що бідолаха довіку не міг згадати про неї без відрази…
Такі були уроки добрих манер. Що ж до танців, то тут пан Кнаак був ще більшим майстром. У вітальні, звідки виносили всі меблі, засвічували газову люстру й свічки на каміні. Підлогу посипали тальком, і мовчазні учні ставали півколом. А в сусідній кімнаті, за завісами, сиділи на плюшевих кріслах матері й тітки і в лорнетки дивилися, як пан Кнаак, зігнувшись і двома пальцями притримуючи поли сюртука, пружно підстрибує, показуючи учням окремі фігури мазурки. Якщо ж він хотів остаточно вразити публіку, то раптово, без будь-якої поважної причини, відривався від підлоги, неймовірно швидко перебирав ногами, мов натягненими струнами, після чого з приглушеним, але все-таки жахливим гуркотом повертався на землю…
"Ну й мавпа ж", — думав Тоніо Креґер. Але він добре бачив, що Інґа Гольм, весела Інґа, не раз зачаровано стежила за рухами пана Кнаака, і вже саме це змушувало його з певною пошаною ставитися до того тіла, яке так чудово слухалось свого господаря. А яким спокійним і незворушним поглядом дивився пан Кнаак! Очі його не зазирали в сутність речей, де так багато складного й прикрого; вони знали тільки одне: що вони карі й гарні. Тому він і тримався так гордовито! Звичайно, треба бути не дуже розумним, щоб так крокувати, як він; зате таких людей люблять, отже, вони варті любові. Тоніо чудово розумів, чому Інґа, білява, мила Інґа, так захоплено дивиться на пана Кнаака. Невже жодна дівчина ніколи не буде дивитися так на нього, Тоніо?
Чого ж, було й таке. Ось хоча б Маґдалена Вермерен, дочка адвоката Вермерена, дівчина з ніжними устами і великими темними блискучими очима, завжди поважними й задумливими. Танцюючи, вона часто падала; та коли надходила черга дамам вибирати кавалерів, вона завжди вибирала його. Вона знала, що Тоніо пише вірші, навіть двічі просила показати їх і часто, похиливши голову, здалеку дивилась на нього. Але що йому було до того? Він любив Інґу Гольм, біляву, веселу Інґу, яка напевне зневажала його за те, що він складає вірші… Він дивився на неї, на її довгасті блакитні очі, в яких світилося щастя і глузлива посмішка, і в грудях у нього пекло, серце стискала тужна заздрість, гірка, болісна свідомість того, що його знехтувано, що він довіку буде їй чужий…
— Перша пара, en avant![2] — вигукнув пан Кнаак. Немає слів, щоб описати, як чудесно цей чоловік говорив у ніс.
Вони саме розучували кадриль, і Тоніо Креґер, на превеликий свій жах, опинився в одному каре з Інґою Гольм. Він як тільки міг уникав її і все ж таки щоразу опинявся поруч з нею; він забороняв своїм очам дивитися на неї, і все ж таки погляд його весь час був спрямований у її бік… Ось вона руч-об-руч з рудим Фердинандом Маттісеном, ковзаючи підлогою, підбігла, відкинула коси за спину і, важко дихаючи, зупинилась навпроти нього; піаніст, пан Гайнцельман, ударив кістлявими пальцями по клавішах, пан Кнаак дав команду, і кадриль почалася.
Інґа рухалась перед ним туди й сюди, вперед і назад, то плавно посувалася, то кружляла, мов вихор, часом до нього долинав запах, що йшов від її кіс, а може, від легкої білої сукні, і погляд його ставав дедалі похмуріший. "Я кохаю тебе, люба, мила Інґо", — подумки проказував він, вкладаючи в ці слова весь свій біль, бо вона була така захоплена танцем, що зовсім його не помічала. Він пригадав чудовий вірш Шторма: "Хай я засну, а ти іди в танок". Його мучила ця принизлива безглуздість: людина кохає, а її примушують танцювати…