Він дивився на неї, і в його пам'яті ожив рядок вірша, якого він давно вже не згадував і який, проте, був йому такий знайомий і близький: "Хай я засну, а ти йди в танок". Як він розумів по-північному меланхолійне, наївно незграбне почуття, що промовляло з цього рядка. Заснути… Намагатися просто й повно жити почуттям, яке ліниво й солодко дрімає саме в собі, якому необов'язково ставати дією, танцем, і все-таки танцювати, спритно і впевнено танцювати серед ножів важкий і небезпечний танець мистецтва, ніколи не забуваючи принизливого протиріччя, закладеного в тому танці, танцювати, коли твоє серце сходить любов'ю… Раптом у залі все завирувало. Каре розпалися, і танцюристи, підстрибуючи і притупуючи, закружляли по колу. Під шалено швидкий темп музики пари пролітали повз Тоніо Креґера, кваплячись, випереджаючи одна одну, важко дихаючи і сміючись. Ось одна, кружляючи, підхоплена загальним темпом, наближається до дверей. У дівчини бліде, тонке обличчя і худі, надто високі плечі. І раптом, уже зовсім близько від нього, бліда дівчина перепиняється, ковзається і падає… Падає з усього розгону, так, що стає аж страшно за неї, і тягне за собою кавалера. Той, видно, добре вдарився, бо навіть забув про свою даму. Підвівшись, він скривився й почав розтирати коліно, а дівчина, мабуть, зовсім оглушена падінням, лишилась лежати на підлозі. Тоді Тоніо Креґер виступив з темряви, взяв її за руки і обережно підняв. Налякана, збентежена, нещасна, вона підвела на нього очі, і враз її тендітне обличчя вкрилося легеньким рум'янцем.
— Tak! O, mange tak![9] — мовила вона, дивлячись на нього знизу вгору чорними, вологими очима.
— Не танцюйте більше, панно, — лагідно сказав він. Потім ще раз оглянувся на тих, на Ганса й Інґеборґ, і залишив залу. Пройшовши через веранду, він піднявся до себе в кімнату.
Він був сп'янілий від свята, в якому не брав участі, стомлений ревністю. Все було, як колись, точнісінько так, як колись! З розпашілим обличчям, він стояв у темному кутку, страждаючи через вас, білявих, життєрадісних, щасливих, і потім самітний пішов геть. Хтось мусить прийти до нього! Мусить прийти Інґеборґ, мусить помітити, що його немає, мусить непомітно вийти слідом за ним, покласти руку йому на плече й сказати: "Ходімо до нас! Не сумуй! Я кохаю тебе!.." Але вона не прийшла. Такого не буває. Так, усе було, як тоді, і він був щасливий, як тоді. Бо серце його жило. А що ж було весь той час, поки він ставав тим, чим був тепер? Заціпеніння, порожнеча, крига і — дух! І мистецтво!..
Він роздягся, ліг, погасив світло й почав нашіптувати в подушку двоє імен, кілька цнотливих північних складів, що для нього означали його справжню, первісну любов, його страждання і його щастя, його життя, просте і щире почуття, батьківщину. Він озирався назад, на роки, прожиті відтоді до сьогоднішнього дня, згадував безпутні пригоди своїх почуттів, нервів і думок, бачив самого себе, змученого іронією і потугами духу, спустошеного й паралізованого пізнанням, витонченого, зубожілого, виснаженого холодною, вишуканою екзальтацією, заблуканого, знесиленого, змордованого, хворого, бачив своє нестримне борсання від однієї кричущої крайності до другої, від святості до хіті, борсання, що викликало тяжкі докори сумління, — і плакав від каяття й туги за батьківщиною.
Навколо було тихо й темно. Але знизу, заколисуючи його, долинала приглушена, солодка, банальна мелодія життя.
—
Тоніо Креґер продовжував жити на півночі і, виконуючи обіцянку, писав листа своїй приятельці Лизаветі Іванівні:
"Люба Лизавето з далекої Аркадії, до якої незабаром повернусь і я! Ось нарешті щось схоже на лист, але він Вас, мабуть, розчарує, бо я в ньому викладатиму надто загальні думки. Не тому, що не маю чого розповісти: по-своєму я тут дещо пережив. Удома, в моєму рідному місті, мене хотіли навіть заарештувати… Але про це я розповім Вам усно. В мене тепер бувають дні, коли мені приємніше, за добрим давнім звичаєм, виголошувати загальні думки, аніж розповідати історії.
Чи Ви ще пам'ятаєте, Лизавето, як колись назвали мене міщанином, що збився на манівці? Ви назвали мене так тоді, коли я, після інших необачних освідчень, признався Вам у своїй любові до того, що я називаю життям; і ось я питаю себе, чи Ви знали, що були дуже близькі до правди, що моя міщанська сутність і моя "любов до життя" — це те саме? Мандрівка дала мені нагоду задуматись над цим…
Мій батько, Лизавето, був людиною північного темпераменту: задумливий, статечний, по-пуританському чемний, схильний до меланхолії; мати ж, у жилах якої текла змішана екзотична кров, була вродлива, хтива, наївна, безтурботність у неї поєднувалася з палкістю й імпульсивною розбещеністю. Безперечно, таке поєднання крові ховало в собі великі можливості і — велику небезпеку. Вийшло з цього ось що: міщанин, який заблукав у мистецтво, людина богеми, яка тужить за добрим вихованням, митець з нечистим сумлінням. Бо це моє міщанське сумління змушує мене в усьому, що має зв'язок з мистецтвом, у всьому винятковому й геніальному бачити щось глибоко двозначне, глибоко підозріле, глибоко сумнівне, це воно сповнює мене ніжністю, майже любов'ю до всього простого, щирого, приємно-нормального, пересічного й добропорядного.
Я стою між двома світами, в жодному не почуваю себе вдома, і тому мені доводиться тяжко. Ви, митці, називаєте мене міщанином, а міщани хочуть мене арештувати… І я не знаю, що дужче мене ображає. Міщани дурні; але вам, шанувальникам краси, які звинувачують мене у флегматичності і у відсутності палких прагнень, треба пам'ятати: є мистецтво таке глибоке, таке первісне і фатальне, що для нього нема нічого солодшого і бажанішого, як блаженна буденність.
Я захоплююсь холодними і гордими митцями, що шукають пригоди на стежках великої, демонічної краси і зневажають "людей", але не заздрю їм. Бо коли з літератора щось і може зробити поета, то це якраз моя міщанська любов до всього людського, живого, звичайного. Від неї походить усе тепло, вся доброта, весь гумор, і мені навіть здається, що це і є та любов, про яку в Святому Письмі сказано, що людина може говорити мовою людською і ангельською, та без любові голос її однаково буде лише гудінням міді і брязкотом кімвала.