— Заслужена кара для його, а однак, однак я боюся, що це недобре сталося.
— Чому? — спитав Петро Воєславич.
— Чому? Тому, що це готова вода на чужий млин. Ти тямиш?! Я був проти вибору Болеслава Тройденовича на нашого князя. Я знав, що він отварить настижір ворота в нашу землю своїм землякам, і тому я всіми силами старався не допустити до цього.
— Ну, а тепер уже кінець всьому.
— Кінець, думаєш? А я думаю, що ні! Я думаю, що тепер жде нас велика проба наших сил, нашої єдності й згоди. Ти ж знаєш, що Казимир краківський — свояк Болеслава Тройденовича, а й угорський Людовик жде тільки нагоди, щоб посягнути на багату галицьку волость. Тепер вони покористуються смертю Болеслава Тройденовича й нападуть на нашу землю, щоб її загарбати собі.
— Значить, краще було оставити князя Юрія? — сказав Петро.
— А так! Треба було тільки окружити його своїми людьми, не допускати до впливу чужинців, а головно, його ж таки земляків з Польщі. А так ми самі усувалися від його, й він майже змушений був окружатися чужинцями, хоч теж і рад був із сього, бо так думав, що вдасться йому зглуздати, присмирити гордість та силу бояр, що в'язали йому руки. Тому, кажу, недобре сталося, що сталося. Та сталося вже, й тепер треба думати, як вибрести з цього.
— Що ж нам діяти? — спитав стривожено Петро.
— Що діяти! Згідно й одностайно стати в обороні волі й самостійності загроженої батьківщини. Тепер нехай не буде в нас ні боярина, ні смерда, ні закупа — а всі сини однієї, землі, одного народа. Всі особисті, всі кастові справи мусимо відложити набік, а берегти, як ока в голові, однієї спільної справи: волі рідної країни! — сказав палко тисяцький.
А потім устав та сказав:
— Та нам уже час на спочинок! Ти заночуєш у мене, Петре, розуміється.
II
На другий день, у вівторок страсного тижня, 11 квітня 1340 р., тисяцький скликав до літнього замку боярську раду.
Бояри явилися вповні. Всі вже знали, чого тисяцький скликав їх на нараду. Вістка про смерть князя Юрія в сам день іменин рознеслася блискавкою по всьому Львові. Воротар Семен Курилич, мов найнятий, голосив її всякому, кого тільки зустрінув. Тож і не диво, що всі бояри знали вже про це. Вони й не дивувалися. Самі ж на своїй раді присудили князя на смерть за це, що сприяв він колоністам із лєхітських пісків і їхнім звичаям, а нехтував усім, що українське, що сприяв римській вірі, а нехтував православною церквою. Тільки що не сподівалися, що воно так скоро й легко станеться, бо князь знав, що його не люблять, і стеріг себе добре.
А скликав тисяцький бояр, на вечір. І як сонце ховалося за верхівля гір, а на небі запалювалися перші зірки, зійшлися всі бояри в великій світлиці літнього замку.
Заки в світлиці появився тисяцький, бояри гомоніли проміж собою. Ні при що інше, а тільки про смерть князя.
— Ну, тепер можемо покликати на престол князя Любарта Гедиминовича,— говорив боярин Павло Миколчин,— як цього хотів тисяцький тоді, коли ми по смерті князів Андрія та Льва Юрійовичів вибирали нового князя. Тепер він певно радіє, що по його склалося.
— Де там, не радіє! — відповів боярин Любомир Радославич,— Він же ж не хотів пристати до заговору й на тайній нараді виступав рішуче проти вбивства князя Юрія.
— Дивні діла господні! — сказав на це боярин Павло Миколчин.— Та вкінці чого й дивуватися. Сказав же якийсь-то еллінський чи римський любомудрець: зміняються часи й люде з ними.
— Ні, боярине, я не змінився — який був тоді, такий я й сьогодні: Тоді я говорив: "Не кличмо собі князя з ляхів, бо воно добром не пахне для нас. За ним, мов чорної галичі, насуне в нашу країну всякої саранчі, й потім не спекаєшся їх. Чи ж вони не так само близькі свояки Романовичам, як і отсей Болеслав? Та не слухали мене. Вибрали Болеслава. А тепер от до чого дійшло.
— Не спекатися нам їх! — сказав тисяцький, що саме ввійшов і чув останні слова.
— Як не спекатися?! — закликали бояри.— Якось спекуються! Ось маємо вже вісті з Щирця, з Буська, із Звенигорода, що там на першу вістку очистили геть городи з цеї галичі. І так по всій країні піде!
— Піде, правда! — відповів тисяцький.— Однак я цим не радію.
— Не радієш? Чому ж саме? Чи ж жаль тобі ворогів наших?
— Ні, не жаль мені їх, та я знаю, що цим ми ще не збудемося їх. Не буде спокою, я певен цього. Не дасть нам спокою Казимир краківський, а прийде з військом, щоб зайняти спадщину по своякові. Тому я не хотів пристати до заговірників і тому тепер не тішуся, що заговір удався. Це нещастя для нас. Вибрали ми вже собі хоч і Болеслава Тройденовича, то треба було його слухати, держатися його, окружити його своїми людьми й старатися впливати на його, щоб він кинув ворожу нам політику.
— Чи ж не старалися? — спитав хтось.
— Еге ж, старалися обмежити княжу власть у користь боярства. А коли побачили, що він не рад збуватися власті, тоді щовизначніші люде поусувалися й прямо змусили його цим шукати опори в чужинцях.
— Але ж він не тільки що окружався чужинцями, але й нехтував нашою вірою й звичаями нашими, попирав латинство,— сказав Семен Лазорич.
— Робив так, як радило йому його окруження,— відповів тисяцький.— Винні ми, що допустили, де окруження до його, а не він.
— Та коли він був проти нас, проти бояр! — замітив знову ж Семен Лазорич.
— В тому-то й наше нещастя, що ми загальну справу бачимо в своїй боярській або в особистій. Це нас губило й гу
бить, а коли не змінимося, то й погубить. А. правда тільки одна: наша справа —це справа всіх верств, що живуть на нашій землі: і боярина, і смерда, і закупа, а навіть раба. І раб повинен чути, що йому добре тут, а тоді й він боронитиме своєї держави.
А о. Арсеній, парох церкви св. Хреста, додав:
— Коли б так було, як Господь наш Христос учив, що всі собі брати: і князь, і боярин, і смерд, і раб,— то була б і сила в нас, не страшні були б нам вороги, а князі наші чули б, що панують над згідним народом, дбали б про свій народ, а не шукали б опори в чужинцеві.
— Правда твоя, отче! — сказав старий Радославич,— Та в нас дуже здавна таке водиться, що всякий тільки своєї власної користі шукає. Чи думаєте, через що наша велика й багата земля пішла під чужу владу. Через те, що поділилася на безліч дрібних князівств, а кожен князь дбав про свою власну користь, і з цього приходило до усобиць.