— До побачення.
— До побачення.
— На все добре, — сказав Дід. — Попильнуйте сьогодні за ним. Заберіть із його кімнати всі ножі, виделки — взагалі, гострі предмети. Та особливо чорнило — не допустіть, щоб він писав занепадницькі вірші.
Мати Жениха й Батько Жениха пішли. Тут на середину кімнати вийшов Незрозуміло хто (Толик).
— Миколо Арсеновичу, й ви, Анно Іванівно, й ви, Арсене Назаровичу… — Голос Толика ледь тремтів. — Одне слово, я прошу руки вашої дочки і внучки. Вибачте за зухвальство.
Мати Нареченої:—Як?
Батько Нареченої:— Як?
Дід — Як?
— Я давно люблю Катрю. Та я знав, що вона дружить із цим… Я не хотів завадити їхньому щастю.
— Це бла-агородно, хлопче!
— Я на останньому курсі філологічного факультету — вивчаю мову древніх арабів. Захищаю диплом і їду на Крайню Північ. Багатьом це може здатися дивним — еге ж, навіщо? Я не впевнений, що моє знання давньоарабської мови знадобиться в суворій тундрі.
— Нічого в цьому дивного нема! — вигукнув Дід. — Це бла-агородно.
— Я поки я живу в гуртожитку, голий, як коліно, за душею — ні копійки. Все — в майбутньому. Якщо вас це непокоїть, скажіть відразу — я напишу на вас фейлетон.
Що ви! — скрикнув Батько Нареченої. — Кого це може непокоїти?
— Але зважте, діти мої, сімейне життя, та ще в умовах тундри… — Мати Нареченої знову схлипнула.
— Браво, хлопче! — знову вигукнув Дід. — Я колись теж так починав.
— Толику!.. Толику!.. — Наречена кинулась до Толика. — Я завжди за тебе голосувала!..
Чарівник узяв гілочку в Оптиміста, повів нею — стіна житла зімкнулась.
— Я вагаюсь, молоді люди, — сказав він. — Ось що: у мене є заступник із оргпитань, я попрошу його побесідувати з вами, він дока в цих ділах. Потім вирішимо. — І Чарівник щез.
А Песиміст і Оптиміст знову засперечались.
— Ти кретин, — сказав Песиміст.
— Ні, це ти кретин, — відповів Оптиміст.
— Ти — екзальтована коняка!
— Покидьок!
— Зараз я тебе битиму!
Тут вони стали битися. Прибігли люди, розборонили їх. Прийшов міліціонер:
— У чому справа, громадяни?
Оптиміст показав на Песиміста:
— Ось цей тип спотворив картину життя!
— Пі, це ти спотворив!
— Ні, ти!
— Ні, ти!
Міліціонер бачить, що вони так і не дійдуть спільної згоди, хотів узяти їх із собою, але тут підскочив Хтось, кривий та меткий, і сказав, що він усе з'ясує.
Прийшли в якесь приміщення.
Песиміст злякався, Оптиміст — також: їм не сподобалось приміщення.
— Посидьте поки що тут, нікуди не йдіть, — сказав Хтось, а сам пішов.
— Давай укладемо поки що мир, — запропонував Песиміст.
— Давай, — згодився Оптиміст.
— Що робити?
— Не знаю.
— Ех, ту б чарівну гілочку сюди! — зітхнув Песиміст.
— У мене є один листочок від неї, — сказав Оптиміст. — Коли старий дав мені гілочку, я непомітно зірвав один.
— Давай його сюди! — ревнув Песиміст.
— Ти бач який!
— Давай так: кого першим викличуть, той візьме з собою листок, — запропонував Песиміст. — Треба, щоб там нас зрозуміли. Без листочка не зрозуміють. Давай?
— Давай, — згодився Оптиміст. Він був великодушний хлопчина.
Першим викликали Песиміста. Оптиміст непомітно сунув йому листок із чарівної гілки.
Тільки-но Песиміст ступив на поріг кабінету, як у кабінеті все насупилось, і Хтось в одну мить з доброго, моторного обернувся на якогось лютого Малюту Скуратова, нервового й пильного.
— Кажи, покидьку, що сталось?! — гаркнув він. — Тільки не крути тут.
— Я висловлював свої погляди на життя. Я впевнений… Я стверджував…
— Коротше!
— Я висловлював погляди… Я стверджував…
— Коротше!
— Я висловлював погляди…
— Коротше! Крадеш?
— Я б попросив…
— Я тебе зараз попрошу! — Хтось підвівся, наблизився до Песиміста і заходився його обшукувати — Де ніж?
— Нема.
— Де ніж, я тебе питаю?!
— Нема.
Хтось ударив Песиміста в щелепу.
— Де ніж?
Песиміст заплакав:
— Я не краду, я належу до філософської групи.
Хтось пильно подивився на Песиміста, сів, приготувався писати.
— Чим займається група? В якому районі орудує? Хто ватажок? Відповідати швидко й точно.
— Я — мислитель.
— В чому полягають твої обов'язки?
— Я думаю. Я наче розтинаю дійсність і відкриваю…
— Де ніж?
— Я в думках розтинаю!
Хтось тицьнув Песиміста в живіт:
— Де ніж?
Песиміст знову заплакав:
— У мене нема ножа. Я головою розтинаю…
Хтось стояв у здивуванні:
— Ти не темни тут! Ти мене збиваєш!
— Слово честі! Я головою розтинаю, звивинами…
Хтось сів, заходився писати:
— Кажи далі. Все кажи.
— Я вважаю, що найправильніший і найшвидший спосіб пізнання життя — це заскакувати його зненацька, несподівано… Це мій метод. Я кидаюсь на нього стрибками і зриваю всякі запинала…
Хтось дістав із шухляди стола наган, поклав поряд із собою:
— Далі.
— Мене вже нічим не здивуєш. У житті правлять самі негідники й пройдисвіти. Хороших людей нема. Їх вигадують письменники, щоб заробити грубі гроші. Чесних людей теж нема. Всі крадуть, брешуть і ображають одне одного…
Хтось підвівся, наблизився до Песиміста і… потиснув йому руку.
— Дякую. Нарешті я зустрів справжню людину. Вибач, ти видався мені злодієм. Кажи далі, я записуватиму кожне твоє слово і вечорами читатиму.
— Найулюбленіше моє заняття — дивитись у чужі вікна. І що ж я там бачу?! Я бачу там саму свинцеву мерзоту.
— Свинцевої мерзоти не буває, — виправив Хтось. — Бувають — п'яні. В нашому чарівному світі, наприклад, багато п'ють.
— До речі, що це за чарівний світ? Що ви там робите? — поцікавився Песиміст.
— Ми хочемо життя перетворити на казку!
— Так?
— Так!
— Хотів би я знати, як ви це багно перетворите на казку. Бульдозерами, чи що? Засиплете?
— Це не ваше собаче діло! — чомусь раптом розгнівався Хтось. — Ваше діло…
Та тут Песиміст показав чарівний листок.
— Ви забуваєтесь…
— Так, так… Даруйте, захопився. Отож на чому ми зупинились?
— Що життя — багно.
— Багно. До речі, ви не хотіли б піти повчитися на чарівника?
— Навіщо? — здивувався Песиміст.
— Бачте, в цій казці, яку ми хочемо створити, передбачаються… як би це висловитись… представники темної сили, чи що.
— Баба Яга, Змій Горинич…
— Начебто й так, тільки без тієї бридкої суті, яку звикли нести ці тварюки. Так ось, для підготовки цих персонажів…
— Ні, — твердо сказав Песиміст. — Я й далі порпатимусь у бруді, я вигадуватиму нові й нові комбінації відчаю й смутку. Я ніколи не повірю ні в яке світле майбутнє…