— Але ж ви самі не дуже стримано говорили з ним по телефону.
— Стара звичка. Я завжди був погано вихований.
Нарешті репортери й фотокореспонденти пішли, і Ален з жалем зачинив за ними двері. Окинувши оком пляшки й порожні склянки, зрушені з місць стільці й крісла, розкидані на килимі обгортки фотоплівки, він хотів був до приходу Бланше навести порядок, та махнув рукою.
Ален чув, як спинився ліфт, але ждав, поки Бланше подзвонить. Той ще якусь хвилину постояв на площадці, чи. то вагаючись, чи то для пристойності.
Нарешті пролунав дзвоник, і Ален не кваплячись пішов до дверей. Він не простягнув руки, зять — теж. Пальто зятя було вкрито крапельками дощу, а капелюх геть намок.
— Ти сам?
Скидалося на те, що він не довіряв. Он зараз піде перевірити, чи не підслуховує хто в спальні, у ванній або на кухні.
— Кажу ж тобі, сам.
Бланше не скидав пальта, не випускав капелюха, розглядаючи пляшки й склянки.
— Що ти їм сказав?
— Нічого.
— Проте щось же треба було відповідати на їхні запитання. Якщо ти вже погодився прийняти журналістів…
Всі Бланше, батько й три сини, були високі, широкогруді й плечисті. І вгодовані, але до такої міри, щоб мати статечний вигляд. Батько двічі був міністром. У свій час стане міністром і той чи інший син. Всі вони поглядали на людей згори вниз і, очевидно, вдягалися в одного кравця.
Чоловік Адрієни скинув нарешті пальто, повісив його на стілець і, оскільки Ален ладнався випити, поквапився підмовитись.
— Мені не треба, дякую.
Запала довга мовчанка. Поставивши склянку на столик біля крісла, Ален машинально попрямував до заскленої і тіни, вкритої безліччю краплинок дощу, потойбіч якої мерехтіли вогні Парижа. Раптом він помітив, що стоїть, притиснувшись лобом до холодної шиби, і відсахнувся. Хіба не такою ж була поза Мур-мур на Університетській вулиці біля трупа Адрієни?
Бланше нарешті сів.
— Послухай, що тебе примусило приїхати до мене цього вечора?
— Гадаю, нам треба домовитися.
— Про що?
— Про те, які даватимем свідчення.
— Але ж нас уже допитували.
— Що торкається мене, то лише поверхово. Допитував помічник комісара, який не хоче ускладнювати собі життя. Однак завтра чи післязавтра нас допитуватиме слідчий.
— Звичайно.
— Що ти казатимеш йому?
— Що нічого не розумію.
Бланше спрямував на Алена погляд, в якому скупчилися водночас і страх, і гнів, і презирство.
— І все?
— А що я можу казати ще?
— Жакліна вибрала собі адвоката?
— Здається, вона накинула це мені.
— І кого ж ти вибрав?
— Поки що не знаю.
— Адвокат буде всіляко захищати свою клієнтку.
— Сподіваюсь.
— Всіма засобами.
— Гадаю — так.
Ален під'юджував зятя. Він не міг терпіти його, а сьогоднішня поведінка Бланше викликала огиду.
— Яку ж версію він висуне для захисту?
— Це вже його справа, проте не думаю, щоб він обрав версію самооборони.
— Що ж тоді?
— А що б ти запропонував?
Бланше вимовив з пафосом:
— Ти забуваєш, що я чоловік жертви!
— А я чоловік жінки, якій доведеться більшу частину життя просидіти в тюрмі.
— З чиєї вини?
— А тобі це відомо?
Знову мовчання. Ален запалив сигарету і простягнув портсигар зятю, але той заперечно похитав головою. Як підійти до всього, не принизивши своєї гідності? Бо в голові у Бланше крутилася лише одна думка, певніше, запитання, і він шукав нагоди поставити його.
— Комісар запитав мене, чи ми жили в злагоді…
Ален кинув на зятя іронічний погляд.
— Я відповів ствердно.
Ален трохи досадував на себе, що дозволяє цьому товстуну безпорадно борсатися, хоч знав, яких зусиль коштувало його зятю говорити спокійним тоном.
— Я запевнив його, що ми з Адрієною кохали одне одного так само, як і в перші дні подружнього життя.
Голос його став глухим.
— Ти певен у тому, що не хочеш випити?
— Ні. Не хочу. Не знаю чому, тільки комісар наголошував на післяобідніх годинах.
— Післяобідніх годинах чиїх?
— Адрієни, звичайно. Хотів знати, чи виходила вона після сніданку з дому, чи зустрічалася з друзями…
— А таки зустрічалась?
Бланше завагався.
— Не знаю. У нас за вечерею часто збиралися гості. Ми теж бували на всіляких офіційних прийомах, коктейлях. Адрієні доводилося гуляти з дітьми. Вона з нянькою водила їх у Ботанічний сад.
— Ти про все це розповів комісарові?
— Звичайно.
— І, як тобі здалося, він був задоволений?
— Не зовсім.
— А ти?
Тут пролунало перше приховане визнання.
— Я теж…
— Чому?
— Бо сьогодні ввечері я розпитував Нану. — З часу народження дітей то була вже друга чи третя їхня нянька. Та вони всіх кликали "Нана", щоб було простіше.
— Спочатку вона опиралася, та кінець кінцем заплакала й зізналася, що Адрієна не завжди залишалася з дітьми в Ботанічному саду. Вона кудись зникала й поверталася за ними тільки в післяобідній час.
— У жінок завжди багато справ.
Видно було, як Бланше раптом ковтнув слину, дивлячись у вічі Алену, потім опустив повіки.
— Може, скажеш мені правду?
— Яку?
— Ти сам знаєш, що це необхідно, бо так чи інакше все стане відомо. Скоїлося вбивство, і наше особисте життя буде тепер виставлене напоказ.
Ален ще не вирішив, як бути.
— Крім того, зізнаюсь тобі, я не можу…
Не скінчивши, Бланше підніс хусточку до обличчя. Він тримався, доки міг. Ален з делікатності одвернувся, даючи зятю можливість опанувати себе.
Треба було переходити в рішучий наступ, та спершу Ален спорожнив склянку. Він не любив Бланше, ніколи не зміг би полюбити його і все ж зараз відчував до нього співчуття.
— Про що ти хочеш дізнатися, Ролане?
Цього вечора Ален вперше назвав зятя на ім'я.
— Ти не здогадуєшся? Хіба ти… хіба ви з Адрієною…
— Гаразд! Поклади хусточку в кишеню. І спробуй хоч раз не змішувати свої почуття з власною гідністю. Будемо говорити як мужчина з мужчиною. Згоден?
Зять глибоко зітхнув і пробурмотів:
— Згоден.
— Насамперед запам'ятай: усе, що я тобі зараз скажу, — чистісінька правда, хоч я й сам іноді не вірив цьому. Після знайомства з Мур-мур потрібні були місяці, аби пересвідчитися, що я її люблю. Вона ходила за мною, мов цуценя. Я звик, що вона завжди була біля мене. Коли ми розлучалися на кілька годин, — адже обоє працювали, — вона завжди знаходила можливість подзвонити мені. Ми спали в одному ліжкові, і, коли я прокидався вночі, моя рука натикалася на її тіло.