— Про що ви так замислились?
— Ні про що, голубонько! До скорого.
— Повернетесь у другій половині дня?
— Безперечно, ні.
— Тоді до завтра.
— Ну що ж. До завтра.
Обличчя Алена спохмурніло. Адже він знову повернеться в порожню квартиру, лишиться на самоті, наллє собі останню склянку, дивлячись на вогні Парижа, і скінчить на тому, що зайде в спальню, роздягнеться й ляже спати.
Він подивився на дівчину, похитав головою й пробурмотів:
— До завтра, голубонько.
Ален передав валізу байдужій доглядачці, сів у машину й поїхав якимись малознайомими вулицями. Минувши мур кладовища Пер-Лашез, подумав, чи не тут завтра ховатимуть Адрієну.
Бланше обов'язково повинні мати десь фамільний склеп, імпозантний, з кольорового мармуру. Ален звав її не Адрієною, а Бебі. Хіба ж вона не була тільки черговою його забавкою?
Через кілька хвилин Мур-мур розкриє валізу і з серйозним виглядом, насупивши брови, почне розкладати плаття й білизну.
У неї тепер своє, окреме життя. Він даремно намагався уявити собі її камеру, бо нічого не знав про порядки в тюрмі Рокетт і досадував на свою необізнаність.
Чи дали їй побачення з батьком? Цікаво, як вони розмовляли? Через грати, як ото показують в кіно?
Ален опинився на площі Бастілії і спрямував машину на міст Генріха IV, щоб потім їхати уздовж Сени.
П'ятниця. Ще минулої п'ятниці, як завжди в цей день, він і Мур-мур мчали в своєму "ягуарі" Західною автострадою. Невеличкі машини зручні для Парижа. Для далеких мандрівок у них був "ягуар" з відкритим верхом.
А чи згадує вона про ці поїздки? Чи не вдалася у відчай від похмурої обстановки, що її тепер оточує?.. Та навіщо про це думати? Вона ж не схотіла бачити його. Він навіть не поворухнувся, коли Рабю переказував йому ці слова, проте холодок перебіг по спині. Вони надто багато важили для нього!
По суті, вона повинна почувати себе тепер як удова. Бо знову віднайшла свою особистість: більше не буде жити на прив'язі, дзвонити йому двічі на день і потім їхати з ним на побачення.
Для адвокатів, суддів, доглядачок, начальниці тюрми вона тепер особа самостійна і являє для них інтерес.
Коли звертаєш з автостради, дорога пірнає в ліс. Там, за гайком, посеред луки розташована і їхня "Ноннетт". Минулого року на різдво вони купили Патрикові козу.
Більшу половину дня хлопчик проводить із садівником Фердінандом, аніж з нянькою, мадемуазель Жак. Це її прізвище Жак. Патрик зве її "маммі". Спочатку це коробило Мур-мур. Вона ж була мамою, хоч найголовнішою особою в очах Патрика була "маммі".
"Тату, а чому ми не живемо вкупі?" А й справді, чому? Ні, краще не думати. Так буде безпечніше. Завтра він поїде на віллу.
"А мама? Де мама?"
Що він відповість? А проте треба з'їздити. Однаково в суботу редакцію закрито.
Заїхати машиною на подвір'я не можна було: з вантажної машини скидали бочки з мазутом. Він сяк-так прилаштував її на вулиці. Йдучи повз каси, кинув погляд на чергу. Крім конкурсів, редакція організувала клуб для передплатників журналу, і тепер його членам видавали значки.
Вигадка, звичайно! Почавши з кількох кімнат на верхньому поверсі, куплених принагідно, він зумів придбати весь будинок, а через рік геть перебудує його. Тираж журналу щомісяця зростав.
— Привіт, Алене!
Старі співробітники, ті, що оточували його з перших кроків, звали просто Аленом. Інші величали патроном.
— Привіт, голубе!
Він любив підніматися з поверху на поверх, пробиратися вузькими коридорами, збігати вгору й спускатися вниз сходами, проходити через службові приміщення, спостерігаючи їх за роботою. І не корчив невдоволеної міни, коли заставав у якій-небудь кімнаті п'ять-шість чоловік, що розповідали анекдоти й реготали до сліз, а сміявся разом з ними. Та сьогодні — ні.
Ален піднімався сходами, намагаючись викинути з голови плутанину думок, що опали його, думок уривчастих і невиразних, як сновидіння. Вони були такі нечіткі й безладні, що він навряд чи зумів би викласти їх словами. А проте дуже пригнічували його. Йому здавалося, що все починається знову. Або що він присутній при розтині власного тіла.
У кабінеті застав Малеського.
— Ні, мадемуазель, — відповідав той по телефону. — Нам нічого не відомо. Дуже шкодую, але нічого певного не можу сказати.
— Усе з приводу?..
— Атож. Тепер пішла вже провінція. Оця дзвонила з Ля-Рош-сюр-Іон. Дзвонив комісар Румань. Він просив заглянути до нього, як тільки зможеш.
— Іду.
Щиро кажучи, цей виклик його не засмутив. Він просто не знав, куди себе подіти. І був чомусь упевнений, що його присутність пригнічує всіх.
Та перш ніж їхати, зайшов до бару навпроти випити подвійне віскі. Як сказав уранці Мінні, він не збирався виходити за звичні рамки і сьогодні пив не більше ніж-завжди.
Він постійно так пив — може, тому, що потребував якось підвищувати тонус. Його приятелі теж пили. За винятком тих, що після одруження залишили компанію і їх бачили тепер лише зрідка. Над ними взяли гору жінки. Жінки чи не завжди й в усьому непомітно беруть гору!
А Мур-мур? Хіба не вона врешті-решт узяла над ним гору?
— Подвійне? Навіщо запитувати?
— Що, сьогодні роботи трохи менше?
Люди воліють ставити безглузді запитання. А втім, бармен, що знав його багато років, був щонайщиріший до нього.
— Я просто не маю чого робити!
— Пробачте. Мені здалося… Ще скляночку?
— Досить.
Розплачуватися не треба. Він мав тут рахунок, як і більшість його співробітників, що час од часу забігали випити скляночку.
Чого хоче від нього помічник комісара? Чому не викличе його слідчий?
Завтра він зможе глянути з-за рогу, як проходитиме процесія. У неї була дивна манера дивитися на нього… У глибині очей завжди жеврів насмішкуватий вогник, а чому — так і не пояснила.
"Що тебе так бавить, Бебі?"
"Ти".
"Чому? Що ти знаходиш у мені смішним?"
"Нічого".
"Може, моє обличчя викликає сміх?"
"Ні. Ти, може, навіть вродливий".
Може…
Цікаво, чи тільки вона не брала його всерйоз? Бо інші ж брали — власники друкарень, банків — ніхто з них не дивився, як на хлопчака або клоуна.
— Вам призначено побачення? — перепинив Алена поліцейський біля входу до Палацу правосуддя.
— На мене чекає комісар Румань.
— Тоді ліворуч.