Навіщо йому все це? Так, він міг би влаштувати своє життя по-іншому.
Був час, коли вони з Мур-мур намагалися змінити щось у своєму житті.
Дружина. запалала бажанням господарювати, куховарити. Обідали стоячи одне. проти одного, перед широкою заскленою стіною, за якою купчилися паризькі дахи.
Час од часу Ален помічав, що губи Мур-мур ворушаться. Він знав, що вона звертається до нього, та слова не доходили до його свідомості, здавалися позбавленими будь-якого змісту. В нього було таке відчуття, ніби вони з Мур-мур одрізані від життя, занурені раптом у якийсь нереальний, застиглий світ. І, пойнятий панічним страхом, він поспішив вирватися на волю.
То був не сон. Йому потрібно було рухатися, чути галас, бачити людей, що снують туди й сюди, бути кимось оточеним.
Оточеним — ось воно, потрібне слово. Бути в центрі, грати першу роль.
Ален ще не наважувався признатися собі в цьому. Усе життя в нього було безліч приятелів. І, може, саме через те він засиджувався з ними до пізньої ночі, що йому страшно було з самим собою.
Їм підвезли на столику багатий вибір ковбас. Ален спробував їсти, щедро запиваючи сухим рожевим вином.
— Про що запитував тебе комісар?
— Про те, що і всіх. Спочатку цікавився, чи часто заходила дружина за тобою в редакцію. Я відповів, що не заходила, а тільки дзвонила, і ми зустрічали її або внизу, або ж у якомусь ресторані. Потім, чи був я знайомий з твоєю своячкою. Я сказав, що ніколи її не бачив.
— Вона заходила якось до мене три роки тому. Їй хотілося поглянути, як я марную час.
— Потім запитав, чи не маєш ти запасника з номерами особистих телефонів. Ти мав його?
— Ні.
— Так я йому й сказав. Далі — чи знав я, що у твоєї дружини є бахур? І чи не підозрюю я, хто з співробітників міг би виконувати таку роль? А ти нікого не підозрюєш?
Ален розгубився:
— Це міг бути хто завгодно.
— Потім викликав телефоністок. Першою увійшла Мод. Комісар дозволив мені бути присутнім під час допиту. Мабуть, з тим, щоб я переказав тобі. З Мод розмова була приблизно така:
"З якого часу ви працюєте в мосьє Пуато?"
"В наступному місяці вийде чотири роки".
"Ви заміжня?"
"Ні. Живу з старою тіткою".
"Чи перебували ви з мосьє Пуато в інтимних стосунках?"
"Вам хочеться знати, чи трапляється мені іноді побавитися з Аленом? Авжеж. Час од часу".
"Де?"
"Тут".
"Коли?
"Коли йому заманеться. Він просить мене затриматися після роботи. Я чекаю, поки підуть співробітники, і піднімаюсь до нього".
"Вам це здається природним?"
"В усякому разі, в цьому немає нічого особливого".
"І вас жодного разу не застукали?"
"Ні".
"А що було б, якби зайшла дружина?"
"Нічого".
"Ви знали Адрієну Бланше?"
"Лише її голос".
"Вона часто дзвонила?"
"Двічі на тиждень. Я з'єднувала її з патроном. Розмови були короткими".
"Коли вона дзвонила востаннє?"
"Минулого року. Напередодні різдвяних свят".
"Ви знали про зв'язок Алена Пуато з своячкою?"
"Знала, бо мені доводилося дзвонити на вулицю Лоншан".
"Він вам доручав це?"
"Так".
"І з грудня минулого року ви більше не дзвонили?"
"Так".
"А вона не намагалась йому подзвонити?"
"Ні".
Розповідаючи, Борис з апетитом уминав їжу, тоді як Алена нудило від самого вигляду брудних тарілок.
— Дві інші телефоністки підтвердили слова Мод про своячку. Потім надійшла черга Колетт.
Його секретарка. Єдина з усіх, що трохи ревнувала його.
— Коли комісар запитав, чи мала вона справу з тобою, Колетт пойняв нервовий дріж. Говорила про недоторканність особистого життя. Та скінчила тим, що призналася.
Комісар запитував і мужчин, чи були вони знайомі з твоєю своячкою. Потім з'ясував, чи зустрічалися вони коли-небудь з Мур-мур без тебе.
Бур відповідав останнім.
Він щойно прийшов до редакції і мав вигляд не кращий, ніж у тебе.
— Частину ночі я провів з ним і з Бобом Демарі.
— Добряче нализалися. Усі троє.
— У мене враження, що комісар не дурний і знає, чого домагається.
Перед тим, як подали антрекот, Ален запалив. Він почував себе недобре, і морально, і фізично.
— Який у нас сьогодні день — п'ятниця?
— Так.
— На Університетській вже встановили труну. Сам не знаю, чи йти мені туди.
— Тобі самому краще знати. Не забувай тільки, що то твоя дружина…
Борис не скінчив. Так. Це його, Алена, дружина — вбивця тієї, що лежить тепер у труні.
Ален повернувся до редакції: довелося підвезти Бориса.
— Секретарка метра Рабю просила подзвонити, щойно повернетесь.
— З'єднай мене.
Трохи згодом Колетт подала йому трубку.
— Мосьє Пуато? Говорить секретарка метра Рабю.
— Знаю.
— Метр просить пробачити, що забув переказати вам доручення дружини. Вона вручила йому список необхідних речей і просила, щоб ви доставили їх якнайшвидше. Надіслати його вам?
— А він довгий?
— Не дуже.
— Продиктуйте мені, будь ласка.
Ален присунув блокнот і записав перелік речей.
— Насамперед, сіре плаття з джерсі, якщо його не віддали в чистку; воно висить у лівій шафі. Чорна вовняна спідниця, нова, з трьома великими ґудзиками. Чотири чи п'ять білих блузок, найпростіших… У них там треба чекати тиждень, поки білизна повернеться з пральні. Алену здалося, що він бачить Мур-мур, чує її голос. Коли зупинялись у готелі, робилося те саме: списки, списки, списки.
— Дві білі нейлонові комбінації без мережива. Дюжина панчіх, вона їх недавно купила, лежать у червоному шовковому мішечку.
Сидіти в Пті-Рокетт за звинуваченням в убивстві, знати, що тобі загрожує довічне ув'язнення, і думати про якісь панчохи!
— Я не швидко диктую? Пантофлі, чорні, лаковані, і сандалії для ванної. Купальний халат. Пару чорних туфель на каблуках середнього розміру. Її улюблені духи.
Навіть духи! Міцно стоїть на землі, обома ногами!
— Трохи снотворного і таблетки від печії… Даруйте, забула: вона тут додала ще гребінець і щітку.
— Дружина сама писала цей список?
— Атож. Вона вручила його метру Рабю і просила якнайшвидше передати вам. Тут олівцем дописане слово, яке я не розберу. Папір поганий "So…" Атож, далі два "r". Ах, он воно що: "Sorry"[3]!
Ален глянув на Колетт, яка не зводила з нього очей, подякував секретарці Рабю й поклав трубку.
— Ну, Колетт, чи багато вам тут крові попсували, допитуючи?
Колетт здивовано зиркнула на нього.