— Кепсько.
— Чому?
— Ну, хоча б тому, що чесні буржуа уникають таких місць, адже вулиці, подібні до Лоншан, здаються їм підозрілими і пов'язуються в їхній уяві з розпустою.
Ален трохи не запротестував.
Проте не був певен, що Рабю зрозуміє його.
— Коли ви там були востаннє?
— Двадцять третього грудня минулого року. Близько року тому.
— Ваша дружина знала про ці стосунки?
— Ні.
— Вона ревнива?
— Вона нічого не говорила, коли мені доводилось побач витися з кимсь.
— Ви розповідали їй про зустрічі з іншими жінками?
— При нагоді.
— Вона не підозрювала про ваш зв'язок із своячкою?
— Наскільки мені відомо — ні.
Вони глянули один на одного.
Розмова загрожувала звернути на те ж, що і вчора, під час зустрічі з зятем.
— Вам не здається, що тут може бути замішаний інший мужчина?
— Мені нічого не лишається, як погодитися з вашим припущенням.
— Тепер я запитую вас: чи маєте ви якісь підозріння?
— Ніяких.
— Чи багато часу ви проводили в товаристві дружини?
— Вранці виходив раніш за неї. Коли їй, наприклад, треба було написати статтю, то вона завжди робила це вдома. Дзвонила також в "Ноннетт" — наш сільський будинок, щоб поговорити з сином.
— Скільки йому років?
— П'ять.
— Це добре. Добре, а може, й погано. Зважаючи на обставини. А потім?
— Майже завжди близько одинадцятої дзвонила мені в редакцію і запитувала, де я обідаю, і, як правило, ждала мене в ресторані.
— А далі?
Рабю одсунув тарілку й запалив люльку.
— Часто вона здибалася з кимось. Її фахом були інтерв'ю із заїжджими особами. Довгі, докладні, а часом справжні нариси, що друкувалися багато разів. Потім дзвонила мені знову або приєднувалася до мене в нашому улюбленому "Клошетоні" на вулиці Маріньян. Між сьомою і восьмою там сходилися своєю компанією — чоловік десять-дванадцять.
— А обідали вдвох?
— Рідко.
— Додому поверталися пізно?
— Фактично майже ніколи до першої години ночі. Найчастіше о другій або третій.
Рабю сказав, підсумовуючи:
— Отже, у вас не було сімейного життя. А присяжні, хоч як би вони там не гуляли, шанують його. Досить поговорити з ними про це за тарілкою супу, щоб розчулити їх.
— Ми супу ніколи не їмо, — холодно заперечив Ален.
— Завтра вашу дружину переведуть в Пті-Рокетт. Я її там навідаю. Ви теж можете попросити дозволу на побачення, проте сумніваюсь, щоб на даному етапі слідства вам його дали.
— А що газети?
— Хіба не читали? Поки що вони залишаються стриманими. Ви в Парижі відома особа, і вони не насмілюються заходити надто далеко. До того ж і ваша дружина журналістка.
Посиділи в буфеті ще хвилин з десять, потім перейшли внутрішній двір і опинились на ганку. В коридорі прокурорського нагляду під дверима з номерними табличками дожидали арештанти в наручниках. Кожного охороняло двоє поліцейських.
В глибині виднілися купки фоторепортерів і журналістів. Рабю знизав плечима:
— Цього треба було сподіватись.
— Учора вони заявились до мене додому.
— Знаю, я бачив фото в газетах.
Спалахи магнію. Штовханина. Постукавши двічі-тричі її двері, адвокат поважно зайшов до кімнати, пропускаючи Алена вперед..
— Даруйте мені, друзяко. Я не хотів би, щоб зустріч мосьє Пуато з дружиною відбулася під дверима вашого кабінету, в присутності журналістів і фоторепортерів. Але, здається, ми прийшли надто рано.
— На три хвилини.
Слідчий підвівся й запропонував їм стільці. Судовий секретар, що сидів у кінці столу, на їхню появу навіть не поворухнувся.
Слідчий був білявий, у спортивній формі, спокійний, в чудово пошитому сірому костюмі. Довгу випещену руку прикрашав перстень з печаткою.
— Ви ознайомили мосьє Пуато з ходом справи?
— Ми оце снідали в буфеті.
— Прошу дарувати мені, мосьє Пуато, що викликав вас на очну ставку, яка може бути неприємною для вас, але я зобов'язаний це зробити.
Ален здивувався, відчувши, як раптом горло йому щось стискає і голос стає хрипким.
— Я був би дуже радий бачити свою дружину.
Це було так давно! Йому здалося, що багато часу спливло відтоді, як вони розлучились, і йому важко було навіть пригадати риси її обличчя.
А тим часом це було лише вчора. Мадам Мартен підійшла й торкнула його за плече, і він прокинувся. Потім у вітальні, переглядаючи газети, випив кави, з'їв два рогалики. Заголовки на перших сторінках повідомляли про бурю, що бушувала над Ла-Маншем; про двоє суден, що затонули; як вода прорвала в Бретані греблю і заливала підвали багатьох прибережних міст.
Він одягнувся, і, коли підійшов до ліжка та схилився над дружиною, такою теплою під ковдрою, вона розплющила повіки.
— Я пішов. Подзвониш?
— Сьогодні не зможу, я ж тобі ще вчора ввечері казала: у мене зустріч в готелі "Крійон", там і пообідаю.
— Тоді до вечора?
— До вечора.
Він посміхнувся й скуйовдив їй волосся. А чи посміхнулася вона у відповідь? Хоч як тепер намагався, не міг пригадати.
— Палите?
— Спасибі.
Ален машинально взяв сигарету. Сумісне чекання викликало почуття незручності, і вони не могли розпочати — навіть малозначної розмови.
На щастя, в двері постукали. Всі троє встали. Тільки секретар, немов прикипівши, сидів на своєму стільці. Мур-мур увійшла, супроводжувана двома поліцейськими, що зачинили двері під носом у фоторепортерів, а потім скинули наручники.
— Ви можете почекати заарештовану в коридорі. Не більше двох метрів розділяло їх.
Мур-мур була в своєму блідо-зеленому костюмі, блузці з тонкого мережива, і на її волоссі — кумедна шапочка з тої ж матерії, що і костюм.
— Сідайте, будь ласка.
Вона глянула спочатку на слідчого, потім на адвоката. Та ось погляд її зупинився на обличчі чоловіка.
Алену здалось, що в очах дружини, змінюючи одне одного, промайнули тіні суперечливих почуттів: спочатку здивування — можливо, тому, що Аленове обличчя вразило її незвичайною блідістю й застиглим поглядом, — потім ледве примітна іскорка іронії і тільки згодом проблиск теплоти чи співчуття.
Вона прошепотіла, беручись за спинку стільця:
— Даруй, що завдала тобі стільки прикрощів.
Ален стояв наче, скам'янілий. Не зміркував, що й відповісти, і мовчки сів.
Слідчий, здавалося, був спантеличений словами Мур-мур.
— Чи можу я витлумачити ваші слова, мадам, у тому розумінні, що все, що трапилося на Університетській вулиці, не має ніякого відношення до вашого чоловіка?