Куди ж поділи його тіло? Хоч би віддали їй дитину, як віддали колись чоловіка з кулею в лобі.
Аж ось вона почула голоси. Це пруссаки повертались із села. Швиденько заховавши листа в кишеню, вона зустріла їх спокійно, і лице її було звичайне, — очі вона встигла витерти.
Німці весело сміялися, бо принесли чималого кроля, безперечно, вкраденого, і на митах показували старій, що можна буде смачно попоїсти.
Вона відразу ж заходилась біля сніданку, але коли треба було забити кроля, їй забракло відваги. А тим часом це ж було не вперше! Один із солдатів забив кроля, вдаривши кулаком між вухами.
Стара оббілувала кроля, але, побачивши, як кров сочить-ся їй на руки, — тепла кров, що поступово холола й згорталась, — затремтіла з голови до ніг, і їй усе ввижався її хлопець, розірваний надвоє і теж закривавлений, як оцей кріль, який іще стріпувався.
Вона сіла за стіл разом з пруссаками, та проте не могла з’їсти й крихти. Пруссаки зжерли печеню, не звертаючи на стару уваги. Вона мовчки позирала на них скоса, плекаючи одну думку, але обличчя її було таке байдуже, що солдати нічого не помічали.
Раптом вона сказала:
— Вже місяць живемо в одному домі, а я навіть не знаю ваших імен.
Вони насилу зрозуміли, чого вона хоче, і сказали свої імена. Та їй цього було замало, і вона попросила записати їх на папері разом із домашніми адресами, потім, осідлавши великого носа окулярами, роздивилась це незнайоме письмо; тоді згорнула папірець і поклала його в кишеню, де лежав той лист з повідомленням про смерть сина.
Після сніданку вона сказала солдатам:
— Піду подбаю для вас.
І заходилася носити сіно на горище, де вони ночували. Пруссаків здивувало таке піклування, та вона пояснила, що так буде тепліше, тоді вони стали допомагати їй і навалили сіна аж під солом’яний дах; отож у них вийшло щось подібне до кімнатки, вистеленої сіном, теплої й пахучої, де їм чудово слатиметься.
За обідом один із них занепокоївся:, помітивши, що тітка Соваж знову не Їсть. Вона сказала, що в неі кольки. Щоб зігрітися, вона розклала чималий вогонь, а четверо німців, як звичайно, вилізли драбиною на горище.
Коли ляду було зачинено, стара відсунула драбину, потихеньку розчинила надвірні двері й наносила з подвір’я повну кухню соломи. Вона ходила по снігу боса й так тихо, що ЇЇ не було чути. Часом вона прислухалась до нерівного й голосного хропіння чотирьох солдатів.
Коли їй здалося, що вже все готове, вона вкинула в огонь в’язку соломи і, як тільки та розгорілась, розкидала її по кухні, потім вибігла й стала дивитись.
Миттю страшне сяйво освітило всю середину хати, і зразу там запалахкотіло велетенське багаття, — його полум’я било крізь вузьке вікно й падало сліпучим відблиском на сніг.
І тут з горища вирвався голосний крик, людське волання й зойки, розпачливі вигуки болю й жаху. Далі стеля впала, полум’я шугнуло на горище, охопило солому на даху й величезним смолоскипом піднялося в небо; палала вся хата.
Потім нічого не стало чути, тільки лопотіло полум’я,
тріщали стіни й падали сволоки. Раптом дах завалився, й од сліпучої снасті оселі посеред хмари диму знявся великий стовп іскор.
Освітлені вогнем, білі поля вибшіскували, немов срібна, забарвлена в червоне скатертина.
Здаля задзвонив дзвін.
Стара Соваж, озброєна все тією самою рушницею сина, стояла перед спаленою оселею, боячись, щоб хто з солдатів не врятувався.
Побачивши, що все скінчено, вона вкинула свою зброю в жар. Пролунав вибух.
Звідусіль бігли люди — селяни й пруссаки.
Стара сиділа на пеньку, спокійна й задоволена.
Німецький офіцер, що говорив по-французькому, немов француз, запитав її:
— Де ваші постояльці?
Вона простягла кощаву руку до червоного пожарища й відповіла з притиском:
— Отам!
Всі збились докупи навколо неї. Пруссак запитав:
— З чого сталась пожежа?
— Я підпалила, — промовила вона.
їй не повірили, подумали, що вона збожеволіла з горя. Тоді вона розповіла слухачам усе, як було, з початку до кінця, від похоронної і до останнього зойку людей, що згоріли разом з її хатою. Розповіла все, що почувала, все, що робила.
Потім вона вийняла з кишені два папірці і, надівши окуляри, щоб роздивитися їх при останніх відблисках вогню, промовила, показуючи на один з них:
— Оцей про смерть мого Віктора.
А показуючи другого, пояснила, хитнувши головою в бік червоної руїни:
— А це їхні імена, щоб написати до них додому.
Вона спокійно простягла білі аркушики офіцерові, що
тримав її за плечі, й додала:
— Напишіть, як це сталось, і скажіть їхнім батькам, що зробила це я, Віктуара Сімон, на прізвисько Соваж. Не забудьте!
Офіцер вигукнув німецькою мовою команду. Стару схопили й поставили біля теплих іще стін її оселі. Потім дванадцять чоловік швидко вишикувались проти неї, на віддалі двадцяти метрів.
Вона не ворухнулась. Вона зрозуміла, вона чекала.
Пролунала команда, й одразу гримнув залп, потім одиноко покотився запізнілий постріл.
Стара не впала. Вона присіла, немовби їй підкосило ноги.
Прусський офіцер підійшов до неї. Її майже перебило навпіл; в стиснутому кулаці вона тримала залитого кров’ю листа.
Мій друг Серваль додав:
— Отож, щоб помститися, німці зруйнували тоді замок у моєму маєтку.
А я думав про матерів чотирьох славних хлопців, спалених отут, і про жорстоке геройство іншої матері, розстріляної біля цих стін.
І я підняв маленький камінчик, ще чорний од вогню.