— А що ви їм скажете? Слова їм непотрібні. Я ж казав уже: народ озвірів, побачивши, що начальство прикотило з Хемера і поїхало собі, не кивнувши й пальцем, щоб щось змінити. Від того, що ви з підполковником Дурасом носи один перед одним дерли, нікому ж не стало краще й на крихту.
— Звідки вони знали, що там між нами з підполковником? Може, ви все повідомляєте?
— Може, й я, а може, сорока на хвості. Як то сказано: по ділах їхніх судіть…
Дурні то були балачки, а ще дурніші походеньки. Кому стукнуло в голову висмикнути мене з мого полку і послати сюди не знати ким і не знати навіщо. Ну, Сейс — він американський комендант цього зборовиська, тут усе ясно, у нього на все є інструкції, згідно з якими він повинен діяти. А я? Хто я? Радянський комендант? А що це таке і з чим його їдять? Я вмів стріляти, вмів розставити бійців, кулемети чи міномети, щоб забезпечити потрібний напрямок і відповідну щільність вогню, — "Красная Армия всех сильней!" Але бути якимось комендантом?
Ми ходили до самих темнощів, нічого не виходивши, а треба було сидіти біля підполковника Сейса і не дати йому запустити на територію збірного пункту броньовики.
На щастя чи на нещастя ми розминулися з броньовиками і, коли повернулися до штабу, довідалися про те, що сталося, з самого вигляду підполковника Сейса. Сейс сяяв, як різдвяна звізда. Ще б пак: нарешті він має нагоду виказати свої військово-адміністративні таланти! Як усі стройові командири, я ненавидів тилову інтендантську братію, цього ж підполковника готовий був оце розтерти на порошок! Коли вже й привозити до збунтованого табору якісь взірці американської військової техніки, то далебі не танки і не броньовики, а простісіньку радіопересувку з потужними гучномовцями, щоб пообіцяти людям те, чого вони вимагають, і таким чином вспокоїти їх. А цей підполковничок вирішив діяти силою і залякуванням! Кого ж хоче залякати? Тих, хто вмирав сто і тисячу разів, хто й досі ще вважає себе мертвим? Тих, хто не злякався самого Гітлера і всіх чортів-дияволів? Що їм залізо, що броня, що вогонь і полум’я! До того ж це військове містечко німці будували так, як будуються вони в усьому світі, всіма арміями — справедливими і несправедливими: точна геометрія, широкі вулиці, які прострілюються вздовж і впоперек, вузькі бокові проїзди для засади і несподіваного нападу, безмежний центральний плац, на якому легко організувати кругову оборону. Тут тобі Клаузевіц, тут тобі й Мольтке! А цей адміністративний підполковничок пхає сюди якісь жалюгідні броньовички, що можуть бути спалені панцер-патронами на першому ж перехресті.
— Слухайте, Попов, — звернувся я до нашого перекладача, — в американців є такі вставні слова, як у нас?
На грубому обличчі Попова вмить витворилася подобизна вдоволеної усмішки.
— Скільки завгодно! Щоправда, не такі високохудожні, як у росіян!
— і ви можете сказати Сейсу, хто він такий, після оцих його кретинських броньовиків?
— Із задоволенням!
— То давайте — кажіть!
Що він сказав підполковникові, я, звичайно, не зрозумів, та, видно, щось таке, що пробрало американця до печінок і селезінок, бо Сейс з крихітного прищика вмить захотів роздутися до розмірів загрозливих, грізно насупився, зиркнув на мене без звичної доброзичливості.
— Капітан Сміян погано орієнтується в обстановці!
— Я так орієнтуюся, що посилати броньовики проти мирних людей — це злочин.
— Які мирні? Вони хотіли висадити нас у повітря!
— Бо ми їх довели до цього.
— Ми?
— А хто ж? Задовольнити їхні вимоги — і вони вспокояться. А ви — броньовики. Війна скінчилася не для того, щоб знов спалахувати то там, то там.
— Гаразд, — сказав Сейс, — ми з’ясували свої підходи до справи, а тепер дозвольте нагадати вам, що відповідаю за порядок у збірному пункті Оссендорф я, підполковник Сейс. Що там у нас?
Він звертався до радиста, який ворожив біля рації, мабуть, підтримуючи зв’язок з броньовиками, бо американці без радіозв’язку навіть чхнути не можуть — не те, що в нас: коли не зуммерить польовий телефон, то підтримуй зв’язок візуально або аудально, тобто на мигах або матюком.
Міцний матюк пригодився б оце Сейсу набагато краще, ніж хитромудра техніка. Сержант ніяк не міг впоратися з рацією.
— Ну, що там у вас? — вже знетерпеливився Сейс.
— Сер, по-моєму, вони мовчать.
— По-вашому, чи справді мовчать?
Попов тихо перекладав мені ці перемови, він хотів показати, що цілковито перейшов на мій бік… Радист просяяв лицем.
— Один броньовик повертається до штабу.
— А другий?
— Не виходить на зв’язок.
— То вийдіть ви, — спокійно порадив Сейс, і я подумки позаздрив його спокою. Уявити на його місці, скажімо, підполковника Дураса!
Майор Михно знову зайняв своє місце спостерігача на балконі, вряди-годи подавав звідти голос.
— Ніби все тихо. Стрілянини немає.
— А мотори?
— Теж не чутно.
— Може, зламалися броньовики?
— Та ні, ось один виповз, займає позицію навпроти штабу.
— А другий?
— Нема. Ага, щось біжить. Здається, зараз довідаємося про все…
Справді за кілька хвилин до штабу ввалилася брава компанія: товстоплечий лейтенант і три сержанти, всі в касках, з автоматами, з цілими арсеналами боєприпасів, поначіплюваними на широких білих пасах.
— Сер! — стукнув каблуками лейтенант, мірячись на Сейса.
— Що сталося? — стривожено підійшов той до лейтенанта.
— Вони захопили нашу машину!
— Тобто? Можете пояснити?
— Ми стали на площі, щоб задемонструвати свою силу, і запевняю вас, сер, робили це досить успішно.
— Ви маєте на увазі демонстрування сили?
— О’кей! Але тут сержант Броуді вказав мені на одну річ.
— і що ж це було?
— Сер! З двох боків до машини бігли ледь помітні зеленкуваті вогники! Так горить тільки бікфордів шнур. Не було сумніву: під машину підкладено заряд вибухівки, і ми злетимо в повітря, щойно ці вогники добіжать до нас. Я скомандував негайно покинути машину.
— і ви всі встигли вискочити?
— О’кей!
— і прогримів вибух?
— Вибуху не сталося, сер.
— А що ж сталося?
— Руські весь час за нами стежили.
— Про це можна було здогадатися.
— і щойно ми вискочили з машини, вони захопили її.
— Прекрасно! А як же ті бікфордові шнури?
Тут уже не втерпів я і пояснив: