— Мене ж везеш, а я теж — гражданське насєлєніє.
— Про тебе мені Терешко все розказав. Ти наш чоловік. Та ще й заплатив. А ці всі — надурничку! А я кров проливав!
Ох, ці зозулі, майори, полковники, генерали у відставці! Видзвонюватимуть орденами, вихвалятимуться перед червоними слідопитами своїми подвигами, а в кожного за плечима — цілі кладовища! Не свою кров проливали, а солдатську, і перемоги здобували не вмінням і хистом, а трупами, мільйонами молодих життів.
— Парадів тобі треба, Зозуле, — не приховуючи насмішки, сказав я, — парадів!
Він сприйняв мої слова всерйоз, наіндичився, розпустив свого макінтоша по всьому сидінню, поцмокав товстими губами:
— А що? І парадів! Я війну в кавалерії починав. Можу чоловіка шашкою по саму ріпицю розрубати! Зозуля на коні — як сам маршал Жуков, коли хоч! А ти, мабуть, артилерист?
— Починав кулеметником.
— "Я пулеметчиком родился…". Кулеметників поважаю. Гинули вони, правда, як мухи, але поважаю. Ти, бач, зберігся.
— Чотири поранення і всі тяжкі. Тебе, здається, не зачепило?
— Зачепило — не зачепило, а з армії вичистили. Пенсію в зуби — і котись куди хоч! Добре, що в тещі хатка була на Веселих Хуторах. Ми її з жінкою трохи причепурили — і прозябаємо…
— Терешко казав: ти навіть шпінгалети на вікна з Німеччини попривозив.
— А що? І попривозив! Все, що треба, привіз! Від товариша Сталіна команда яка була переможцям? Вивозь з фашистського лігва все, що зможеш, щоб відшкодувать, значить, всі втрати і залічить наші рани.
— Щось я не чув такої команди, хоч був у Німеччині весь сорок п’ятий.
— Не чув — значить, не положено! Ти хто — капітан? А команда для майорів і вище. Пойняв?
— Знаєш що? — порадив я Зозулі.— Як приїдемо до мого села, то ти не розводь своїх майорських балачок.
— А то що? — стрепенувся Зозуля.
— Можуть побити. Там у нас козаки. На руку невздержливі.
— Козаки? Де вони могли взятися? Ти, мабуть, шуткуєш?
— Ніскільки. Моя Зашматківка стоїть саме там, де кінчались землі запорозьких вольностей. А на краю, сам знаєш, завжди збираються найбільші одчайдухи. В нащадках їхніх ще кипить кров, хоч як її пускали. Почують твої теревені — наб’ють морду!
— Та що ж там у вас — колгоспу не було? — закричав Зозуля. — Не пообламували вам роги? Не вкоськали досі?
— Колгосп був. А все ж я б тобі радив остерігатися. Приїдемо, випий абрикосівки, закуси кендюхом та ковбасою і спи. Проспишся — поїдемо назад. Домовились?
— Зарані про таке треба домовлятися. Може б, я й не поїхав до твоїх цих козаків.
— Ти ж ні про що не допитувався, а все лиш про гроші. Гроші ти одержав, а це — безплатно.
— Добре мені безплатно — обіцяють по морді з’їздити! — бурмотів Зозуля.
Але розмова помогла, в Зашматківці він був, як шовковий, сподобався навіть матері.
— От же ж чоловік поштивий, — шепотіла вона мені про Зозулю, — сопе та їсть та дякує, сопе та дякує! Каже: у великих чинах був, а тебе оце привіз, бо поважає. Який же ж чоловік! Щоб у отаку далеч везти за саме поважання — чи хто й бачив таке?
— Ніхто не бачив, ніхто, мамо, — сміявся я з маминої далебі не козацької наївності.
Братика свого я не впізнав.
Тілом він і далі лишався дрібненький, далеко до могутності роду Сміянів, зате голос йому з хлоп’ячого альта вже переламувався на крихкий басок, а дух уже ставав нестримніший і невпокореніший за голос, і дух цей здивував, а тоді й налякав мене.
Пізно вночі, коли вже порозходилися гості, Зозуля влігся спати, а мама поралася з посудом, я повів Марка в Хомишину леваду, тоді до Попового ставка, на білі стежки, що химерно викреслювали в темряві загадковий багатогранник колишньої садиби Вороновських — все колишнє, все втрачене, все вмерле, але й живе, коли живемо ми на цій землі, над цими водами, під цими деревами і під вічними травневими зорями, що в найбільших темнощах золотять наші лиця, наближаючи нас до богів.
Здається, ми тоді більше мовчали, ніж говорили, принаймні Марко зовсім не рвався до слова, промовляв тільки я за правом старшого брата, за правом свого досвіду і своїх страждань кривавих, за правом тисячоліття, яке я отримав у спадок од усіх Сміянів та чи ж міг тепер перекласти на худенькі Маркові плечі?
Бентежила мене ще одна обставина. По той бік балки, повз яку ми йшли, полого здіймалося темне пустирище, де колись стояла хата діда Филофія, а біля неї повесні біло цвіли баргамоти, ті самі баргамоти, між гріховно-ароматними плодами яких далекої літньої ночі я блукав, засліплений жагою і соромом. Марко не міг знати ні про ту далеку, власне, мовби й неіснуючу ніч, ні про Ольку, ні про ще одну ніч на каменоломні, але сором спалахнув у мені таким потужним вогнем, що я не міг здобутися не те що на слово, а навіть на якийсь звук.
Тверді білі стежки поволі заспокоїли мою збурену душу. Була в них якась таємнича магія, плелися вони в темряві, мов загадкові письмена, полишені нам далекими предками, найдавнішими предками, самою праісторією. Ось це село виникало і щезало безслідно, народжувалося і вмирало, виморювалося голодом і палилося, як зовсім недавно в сорок першому і в сорок третьому роках, і щоразу здавалося, ніби вже не зосталося ніяких знаків і ніякої пам’яті, все заростало травою, будяччям, чагарями, та досить було з’явитися одній-двом людинам, поставити сякий-такий прихисток від негоди, тоді збудувати кілька хаток, безладно розкиданих в холодному мертвому просторі, як одразу між тими кволими вогниками життя, мовби виходячи з-під землі, пролягали оці вічні стежки, не знати ким і коли протоптані. Враження було таке, ніби їх протоптували навіть вмерлі, вже не з цього, а з того боку землі, посилаючи нам свої нагадування, веління й заповіти. Поїхати з рідних місць — однаково що вмерти, безкінечно довгі роки я був на війні і вмирав там, а тут вмирало моє рідне село, і все тут умирало, і коли я повернувся, то пережив, може, те саме, що мій тисячолітній двійник, який бачив руйнування київських соборів, починаючи з часів Батиєвого нашестя аж до непросвіщенного Постишева і темних недовідомих душ керівників, розпорядників і попихачів. Та тільки собори, раз зруйновані, висаджені в повітря, понищені дощенту, вже не виростають більше з землі, а западають у неї навіки, і навіть молитви над ними розвіюються вітрами і забуттям, а наші сільські стежки невмирущо тривають, навіть умираючи, вони мовби вбзносяться над землею, живуть у просторі, щоб знову зродитися, на своїх давніх місцях, і може, це не просто стежки, а наші безмовні молитви, вічні знаки нашої пам’яті, нерозгадані записи магічної сили землі і наших зв’язків з астральними світами. Відірвешся від цих стежок, од цієї землі — згинеш. Оболонка твоя хоч і житиме, а душа спорохнявіє і розвіється пилом.