Оксана звела на мене благальний погляд: чи ще не досить всього, що я накоїв? Але я вже не міг зупинитися. Хто мені заплатить за мою кров і знемогу, за мамине рабство, за наругу над коханою жінкою? Якими постановами і чиїми наймудрішнмн вказівками і рішеннями можна відшкодувати бодай день нашої розлуки, нашого ждання і нашого відчаю? Я всадовив Оксану на диван, підступив до ближчого буфету, недбало кинув розкішній блондинці, що царювала серед пляшок, графинів і бокалів:
— Коньяк мені і шампанське для дами!
Блондинка різонула мене досить недовірливим поглядом. У прислужників завжди міцна пам’ять і гостре око. Буфетниця не пам’ятала такого члена делегації, вже не кажучи про жінку. Але й питати вона не сміла, тому спитала своє:
— Який коньяк і шампанське яке?
Своєрідний пароль для відзначення: свій чи чужий? Знала кого питати після моїх спілкувань з Анатолієм Геворкяном!
— Коньяк, звичайно ж, вірменський, а шампанське — Артемівське. Краще — сухе. Коли є брют, то й ще краще.
— Брют? — цього не знала й буфетниця. Її капітуляція тепер була забезпечена — цілковита і безумовна.
— Брют — це абсолютно сухе. З "Нового света" у вас не буває? З Воронцовських підвалів.
— З Воронцовських? Я й не чула ніколи.
— Ну, почуєте ще, — заспокоїв я її, беручи бокали, — у вас все попереду.
Їй, мабуть, хотілося спокутувати свою підозріливість, і вона зовсім нечутно не промовила, а мовби виліпила губами слова:
— Ви — такий мужчина!
— А ви бачили, яка в мене жінка? — засміявся я.
Оксана дивилася на бокали в моїх руках, як на чаші з цикутою.
— Тримай, мала, — сідаючи біля неї, майже силоміць вставив я їй у руку бокал, — повинні ж ми відсвяткувати свою зустріч після такої розлуки?
— Отут — святкувати?
— А чим погано? Королівська яхта, прогулянка по великій українській річці в призахідному сонці, надзвичайно пристойне товариство. Твоє здоров’я, мала! і знай, що я тебе люблю.
— Мовчи! Це я люблю тебе, а більше й не треба!
— А ти знаєш, що я тобі зрадив? — жорстоко спитав я.
— Мовчи!
— Така безнадія тоді… Як ти могла мене покинути? Коли б нападали на тебе, то інша мова. Але ж нападали на мене! А ти… В мені тоді все вмерло, а тут — ця вічна спокусниця… Ти ж знала, що вона тільки й жде…
— Миколо, благаю тебе!
— Нам треба бути чистими одне перед одним, мала… Я зрадив тебе, але зрадив і себе теж. Хотів убити себе. Коли вмирає любов, навіщо жити?
— Любов не може вмерти.
— А коли тебе нема?
— Тоді моя любов злітає на небо і зласкавлює тебе звідти.
— Тої страшної осені ти не зласкавила мене, а хтось інший злукавив, і душа моя зламалася…
— Мені тоді стало так страшно за тебе, що я не могла більше… Мені й досі страшно. Казала тобі колись про Бондарівну з пісні. Отак і мені. "Тікай, тікай, Бондарівно, буде тобі лихо". Я втікаю і не можу втекти, і ніде немає рятунку.
— Заспокойся, мала. Тепер нам не треба нікуди втікати.
До салону всунулось двоє з делегації. Один — схожий на Малєнкова, в білому широкому костюмі "керівного" покрою, з засняділим, обвислим, як коров’яче вим’я, обличчям, інший — заїжджений, мов колгоспний кінь, з жилавою коричневою шиєю, яку він миттю видовжив у бік того буфету, біля якого я "заправлявся", і мовчки завернув туди, не дбаючи про колегу. А "Малєнков", побачивши Оксану, на мить зупинився, тоді якимсь дивним кандибобером ледь нахилив голову, вдаючи поклон, і попростував до роялю, що для такої керівної особи було ще неочікуванІше, ніж ґречність на адресу простої жінки. Поки "колгоспний кінь" вибирав пиття до смаку, "Малєнков" підняв кришку роялю, сів на круглий дзиґлик, картинно струснув руками, приміряючись узяти гучний акорд, але не встиг цього зробити, бо до салону вторглася, мабуть, уся їхня делегація на чолі з великоголовим вусатим здорованем, у вишиваній українській сорочці. Всі роїлися довкола нього, навперейми пропонували: "Петре Васильовичу, може, вам сюди? Петре Васильовичу, сядете отут? Петре Васильовичу, щось вип’єте? Петре Васильовичу, хочете глянути на панораму будови?.."
Вусатий Петро Васильович всівся в крісло посеред салону, двічі хекнув, розправив груди, покрутив великою головою, нас з Оксаною чи й зауважив, зате одразу побачив "Малєнкова" біля роялю і страшенно здивувався.
— Ти диви, трясця його матері! — загримів він. — Цей усіх випередив і вже тут, і вже біля свого піаніна!
— Петре Васильовичу, — нагадав йому хтось обережно, — Андрій Володимирович закінчував консерваторію…
— Закінчував, кажеш? А закінчив? Трясця його матері, морочити собі голову в якихось там консерваторіях, щоб тепер ворочати торгівлею?
— Музика й торгівля вносять гармонію в світ, — подав од роялю голос "Малєнков".
— Була б тобі гармонія, коли б ми тебе не затвердили! — зареготав Петро Васильович. — А ну ж, заграй нам якоїсь своєї польки чи краков’яку, трясця його матері! Що, панораму? Та яка тут панорама? Все перекопали, перепаскудили… Ось попливемо далі, там плавні почнуться — ото панорама! Я там раз із самим Остапом Вишнею качок бив! Що ти оце приніс? Випивка без закуски? Букенброд? Німця розбили, а тепер його букенброди жувати?
— Зате ви пливете на яхті самого румунського короля, Петре Васильовичу, — нагадав йому хтось.
— А таки ж правда, трясця його матері! Мій тато до вітру за клуню ходили, а в мене оце в каюті марморяний нужник! З глинища прямо в мармури! Знай наших!
— Що це за люди? — злякано пригорнулася до мого’ плеча Оксана.
— Тимчасові,— пояснюю я.
— А ми тут зовсім чужі.
Я мовчки обійняв Оксану. Ми тільки одне для одного, а для всіх інших справді чужі. Може, чужі й для всього світу? Колись я вірив у фронтове братство, бо там смерть зрівнює всіх, та згодом переконався, що навіть перед всемогутністю смерті люди далеко не однакові, одні приречені стати її найпершими жертвами, інші всіляко відкручуються, випихаючи поперед себе нещасніших, безсиліших і безправніших. Два слова визначали жорстоке буття людини на фронті: "передова" і "тил". "Передова" — це майже стовідсоткова смерть, "тил" — майже стовідсоткове спасіння. Тил був повсюди, він існував навіть там, де глибина фронту вимірювалася вже й не кілометрами, а сотнями або й десятками метрів. Іноді було враження, що це страшне розмежування між життям і загибеллю проходить вже й не через бойові позиції, а навіть через окрему людину: ось її обличчя, звернуте до ворога, піддане всім загрозам, готове до всього найлихішого, — це передова; а ось потилиця — і це вже сховок, це порятунок, це збавчий тил, в який ворог не може вдарити, а коли хто й ударить, то тільки свої.