В газетах галасували: "Ми! Ми! Ми!", — а я сидів у своєму степу і думав про те, що треба б писати: "Нас! Нас! Нас!". В баранячий ріг, в сміття, в потерть, в пил і прах!..
І нікому не поскаржишся, нікому не скажеш, не відкриєш очей, бо хто ти є?
Попереду була довга зима посеред холодного мертвого залізяччя, а скільки ще таких зим? Радянський комбайн працює місяць або два на рік, десять місяців ремонту. Радянський трактор ремонтується від дня свого заводського народження і до списання на брухт. Взаємини між радянськими водіями і радянськими автомобілями досить заплутані і ніяк не розбереш, хто на кому їздить: водій на машині чи машина на водієві, бо вздовж усіх шляхів безмежної батьківщини нашої стоять взимку й улітку автомашини, а з-під них стирчать ноги нещасних їхніх водіїв, які ворожать під залізними днищами. А я в пдконаній, розтрощеній Німеччині сорок п’ятого року не бачив жодного шофера, який спробував би бодай підняти капот своєї машини, коли в ній щось зіпсується, він вилізе з кабіни, знайде поблизу телефон, подзвонить до авторемонтної приватної майстерні, яких там натикано, як грибів у лісі після теплого дощу, звідти приїдуть з тягачем, заберуть його машину і…
Коли я розповів про це Положаєві, той злякано замахав руками: не чув, не знаю, не вірю і не хочу, бо то все від лукавого, відрижки експлуататорського суспільства, якому далеко до суспільства соціалістичного, де хто був ніким, той стане всім, а трактор став усім за друга, ото й пісня уся, ото й пісня уся…
Я жив тепер в Зашматківці в мами, на свої механізаторські заробітки став добудовувати до зліпленої сяк-так хатини ще один прихалабок, флігель, як пишно висловлювався знищений нами дощенту дворянський клас, я вперто перемірював горбистий степ між Положаївкою і Зашматківкою своїми ветеранськими ногами, відігрівав захололу над залізом душу біля маминої грубки, сушив біля вогню свою шинелю поряд з маминим сіряком, який назбирав у собі ще від осінніх дощів і туманів стільки тяжкої вологи, що зимові хуртовини вже ніби й не побільшували його неоковирної тяжкості, він стояв перед вогнем стовба, негнучо й закам’яніло, як наша велика держава, і коли моя худенька мама вдосвіта входила в цей задубілий вовняний панцир, я жахався, та водночас не міг без вдячності думати про наших предків, які вигадали таку дивну одіж для захисту від усіх стихій, що панують в українських степах.
Український сіряк. Розміри розраховані на велетнів, товсте сукно, як для валянок, відлога, поли, рукави облямовані для міцності шкірою, обшиті шкірою і петельки для чотирикутних ремінних ґудзів — одяг на всі пори року, для всіх стихій, для століть і для вічності, може, його винайшли ще скіфи, а ми тільки успадкували і застосували відповідно в часи козацтва, кріпацтва і тепер — в епоху перемоги колгоспного ладу. Жінка в колгоспі велика сила. Тільки ці слова вождя і більш нічого. Ні шовків для наших дівчат і матерів, і надій на щастя для дітей, а тільки каторжна праця, нужденне житло, чорноробський одяг, темрява в очах, темнощі душі.
— Киньте ви оте бригадирування, — сказав я мамі,— тепер у мене такі заробітки, що можете й відпочити. Наробилися ви за своє життя.
— Що ти, синку? — злякано глянула на мене мама. — Хіба ж можна! А що люди скажуть?
— А що вони казали, коли ви всю війну отут з малим Марком на руках, і коли в землянці, і коли впрягалися в плуг? Де були тоді всі казальники-наказувальники? Скільки ж можна отак працювати і отак жити?
— А до самої смерті, сину. А ви з Маркусем щоб жили. Ти старший, він меншенький, а брати ж, вам і жити. Бачиш, який Маркусь ловкенький росте?
Марко, недогодований за окупацію і голодні післявоєнні роки, був дрібненький і кволий, часто хотілося мені підійти до брата, обійняти його худенькі плечі, перелити в нього бодай частку своєї сили, назбираної в мені не завдяки чиїмсь там високим велінням, милостям і благосклонностям, а всупереч їм, завжди всупереч, уперто, непокірливо, бунтівливо.
Багато було суперечок про історичні шляхи моєї землі. Одні казали, що на Україні зажди панувала згода, мир і тишина, не було ні пана, ні хама, інші твердили про безбуржуазність української нації, ще інші були в захваті від загадкової релігійності нашого народу, від якої розливається містичне світло, мов од лампадки перед образами. Як на мене, то український народ взагалі не піддається поділу на класи, в усі часи сповідуючи єдину віру, він завжди був незалежний у відправі обрядів цієї віри, єдина ж сила, якій підкорявся, — це історія, і саме вона виокремила в ньому три головні характери, якими він утвердився на цій землі і показав себе перед усім світом, характери ж ці: козаки, гайдамаки і смерди.
Не має значення, що слово "смерд" відоме з часів Ольги, Святослава і Володимира, а "козак" тільки з кінця п’ятнадцятого століття, коли зухвалі українські лицарі з пониззя Дніпра, мовби якимсь чарівним надчуттям вловивши в просторі енергію душ відважних мореплавців Колумба, які вирушили в незнані світи, щоб відкрити Америку, злагодили свої вузькі, як любовні ложа і як кораблі нашого вічного плавання — труни, човни-чайки і відчайдушно вдарилися грудьми об мури Стамбула, твердині нової сили, такої загрозливої всьому слов’янському світові. Згодом з’явилися гайдамаки, хоч дух їхній жив у моєму народі завжди і кожен міг гордо проголосити: "Сам собі пан, сам собі свиня!". Я був козаком на фронті, смердом-людоловом у чужій землі, гайдамакою, коли відвойовував собі Оксану, тоді знову став смердом безпомічним. А ким буде мій малий брат?
Марко сидів за столом і, схиливши голову, прикусивши губу, ретельно виводив у зошиті дрібненькі, не дуже рівні літери, — переписував щось з чернетки, яка лежала перед ним. Я глянув йому через плече.
— Можна поцікавитись, над чим це ти так стараєшся?
— Російський твір. Дмитро Карпович задав на дом. Та я вже кінчаю. Хочеш почитати? В мене з математикою та біологією не дуже, а по літературі Дмитро Карпович завжди хвалить.
— А пишеш без помилок?
— Ну, хіба ж хто може без помилок? Дмитро Карпович каже, що головне, каже, не як писати, а як думати.