Справді, вчитайтеся: "синім лугом, ромашкою з канівських круч". Що це таке? Синій луг і жовта ромашка — це ж жовто-блакитні кольори українського буржуазного націоналізму! І саме до цієї петлюрівської України звертається поет: "Так візьми ж мою кров і візьми моє серце"… Питається: а де ж Радянська Україна і чому не червонозоряній Москві хоче поет віддати свою кров і своє серце, а запеклим ворогам соціалістичного ладу? Як же ставиться до цих рядків студент Сміян? Студент Сміян заявляє, що ці рядки тримали його на світі в найтяжчі фронтові дні й години. Зверніть увагу, шановні колеги, не слова товариша Сталіна "ворог буде розбитий, перемога буде за нами" підтримували Сміяна, а націоналістична писанина якогось поета!
— Ганьба! — гахнув Климушняк, і Сирота, підохочений цим начальницьким салютуванням, вірнопіддано пожолобився, притиснув коротенькі ручки до грудей:
— Закінчуючи, я хочу висловити якнайглибшу, якнайсердечнішу подяку нашому великому вчителеві і другу, найгеніальнішому з усіх учених, вождеві передової науки, дорогому товаришу Сталіну. Вчення його, кожне висловлювання з питань науки є для нас справжньою програмою і колосальною підтримкою в нашій нелегкій боротьбі з монополістами в науці, ідеалістами всіх мастей. Хай живе наш великий Сталін, великий вождь світового пролетаріату!
Нікчеми не можуть бути нешкідливими. Славослів’ям вождеві Сирота примусив аплодувати собі весь зал, аплодував і я, хоч і пробував якось виправдатися перед самим собою, з безсилою насмішкуватістю думаючи, яке ж відношення має світовий пролетаріат до нашої кафедри ґрунтознавства, до професора Черкаса та й до мене.
Пояснення не забарилися. Климушняк жестом руки притримав Сироту біля трибуни, перечекав оплески, тоді тицьнув вказівним перстом на зал, грізно запитав:
— Студент Сміян тут?
Я мовчки підвівся над рядами, видовище не для дрібних душ, але Климушняка надійно захищала його високо посадність, то ж він чи й зауважив погрозливу масивність моєї постаті, зате Сирота, що впродовж цих двох років мав можливість виміряти й переміряти свою мізерність і зіставити її з усім, що стояло за мною, заметушився, змізернів ще більше, захитав голівкою, вклоняючись чи то всій президії, чи то самому Климушняку, і не витримав свого навмисно спокійного єзуїтського тону, зірвався на лозунг, на перевірений і перезатверджений вигук людини з маси, що мав знаменувати так званий глас народу:
— Таким, як Сміян, не місце в лавах радянських студентів!
І дрібненько потупцяв на своє місце.
А я височів над заляканими й переляканими з усіма своїми орденами, з своїми пораненнями, з своєю гордістю і розпукою в душі, нікчемні слова не дотикалися мого слуху, людська зрадливість не могла осквернити моєї душі, ницість не дивувала, а тільки викликала скорботу.
— Ви — студент Сміян? — прошарудів крізь тисячі запон війни, вбивств, нищень і жахів голос Климушняка. — Чому ви мовчите? Відповідайте.
Я стояв мовчки.
— Що ви можете сказати? — вже зривався на крик Климушняк.
— А що казати? — здивувався я. — Оскільки мені відомо, студент Сирота ще не вождь, щоб ми повторювали кожне його слово. Коли ж говорити про самого студента Сироту, то я не знаю, коли і як загинули батьки Сироти, але шкодую, що вони встигли пустити на світ таке ніщо.
Тут не втерпів наш секретар парткому Іван Панасович і з такими знайомими мені інтонаціями голосу його старшого брата зауважив:
— Не треба звинувачень, товаришу Сміян.
— Та я й не звинувачую, Іване Панасовичу, — відгукнувся я. — Що ж до Сироти, то співчуваю його сирітству й убозтву. До речі, моя дружина Оксана готує сьогодні гречані галушки, які так любить студент Сирота, я ж запрошую його до нашої скромної оселі.
Гречані галушки після тяжкої артилерії політичних катувань були такі несподівані, що навіть вмерлий зал ожив, заворушився, пішов хвилями, президія опинилася в мертвій зоні, розгубився сам Климушняк; зате з перших рядів, мов чортик з пляшки, вистрибнув Сирота і, адресуючись до президії, до залу, до всіх взагалі й до кожного зокрема, прошамкотів:
— До вашого відома, товаришу Сміян, я за гречані галушки не продаюся!
— А за що ж ти продаєшся, жалюгідна твоя душо? — спокійно поспитав я, і зал після цих моїх слів ожив остаточно, зітхнув і загримів такими страшними оплесками, що їхні хвилі могли б змити не тільки миршавого Сироту, але й бетонно-сірих климушняків, всю оту мільйоннотонну навалу на беззахисні наші долі.
Могли б змити, та не змили. Бо й для найбурхливіших оплесків потрібна мовчазна сила, що підпирає їх мовби й неприсутньо, але не відворотньо.
…Ніщо мені не помогло. Ні моє фронтове минуле, ні мої нагороди, ні батькова смерть в далекому тридцять п’ятому, ні материне мучеництво на колгоспному полі, ні доля невинного маленького братика.
Камінь кинуто, і він повинен впасти.
Я ще ходив на лекції, ще всі довкола вдавали, ніби нічого не сталося, хоч кожен ховав очі при зустрічі і ніхто не згадував професора Черкаса, ніби той і не існував ніколи на світі.
Працівники кафедри ґрунтознавства порозбігалися, мов руді миші, на дверях професорового кабінету висів замок — оце вже воістину Сарданапал і Валтасар! Може, пустимо димом усі наші знання про землю, а за ними й найродючіші українські ґрунти?
Я добре знав той будинок, де жили викладачі нашого інституту. Він стояв на проспекті за дитячою поліклінікою, трохи вище тої пивної на Барикадній, де я колись виручав Сироту і де він уперше мене продав, будинок був довоєнний, міцно збудований, під час окупації тут отаборилися фашистські бонзи, тому він уцілів, у помешканнях збереглися не тільки меблі, а навіть тонкі гардини на вікнах і екзотичні рослини на підвіконнях.
У професора Черкаса мені довелося вже бувати, він звав своє житло "трипільською стоянкою", дві колись просторі, а тепер звужені до краю нагромадженнями книжок і рукописів кімнати нагадували викопані в київських кручах печерки древніх схимників, на підвіконнях, замість екзотичних рослин, в сяк-так збитих з грубих дощок ящиках зеленіло дерновиння тисячолітніх диких трав, у гранчастому склі антикварної горіхової "гірки" вигравали райдугами не кришталеві келихи, а скромні кубики українських ґрунтів, принесених сюди від Дніпра, з-за Дінця й Десни, від Дністра і Бугу, з велетенських степів, з наймогутніших на світі чорноземів, з землі зеленої і буйної, може, так само, як таємнича тропічна земля.