— А ти почитай, почитай…
Що лишалося в нашому майже монастирському побуті: ганятися за людьми, пити коньяк у Коляди, підлотствувати, як Козурін? Навіть листа до матері не напишеш, бо ти перебуваєш в "особливому відрядженні", виконуєш "особливе" урядове завдання, ти собі не належиш, тебе просто немає на світі.
Було вже пізно, я лежав і читав про те, як московські й тверські князі змагалися в прислужництві перед татарськими баскаками, як виривали один в одного ханські ярлики на право володіння землею, і тут у моє читання, в далекий тринадцятий чи чотирнадцятий вік увірвався зовсім реальний, теперішній, тривожний стукіт, і дівочий голос ы зойк:
— Товаришу капітан! Товаришу капітан!
Стукотіло з веранди, а голос був Зосин, той самий, що зовсім недавно виспівував перед розпитим Козуріним:
И для небес, как добрый гений,
Твоей души не сбережет…
Я накинув халат (трофеї переможців!), відчинив скляні двері з веранди. Зося майже впала на мене, задихана, зрозпачена, вся в якомусь вогні самоспалення. В тій самій довгій спідниці з міцного чорного крепсатину і в пишній білій блузі, в яких співала в дубовому залі, але блуза розпанахана, зачіска понівечена, повні червоні губи — мов рана.
— Що з вами, Зосю? Сядьте, будь ласка, заспокойтеся. Я підвів її до крісла, поміг сісти.
— Дати вам води?
— Дякую. Коли можна, щось міцніше.
— Міцніше? Але в мене нічого немає, крім коньяку.
— Це навіть краще! Давайте коньяк!
— Але що сталося?
Вона мовчки простягнула руку, нагадуючи мені про коньяк. Випила півсклянки, які я налив, так ніби то була вода, обвела поглядом кімнату, мене в незграбному халаті, заспокоєно усміхнулася:
— Я вірила, що ви мене захистите. Тільки ви.
— Але звідки ви довідалися, де я живу?
— Вдень я блукала тут по території, до мене приклеївся ваш сержант і все мені розповів. Він показував, де його кімната, але я запам’ятала вашу — і пригодилося.
— А тепер? Звідки ви? Що сталося?
— А що могло статися у вашому кублі? Після музичного вечору ваш Козурін наказав тому ж таки сержантові привести мене до нього. Під автоматом, ніби для допиту чи що. Сержант стояв за дверима і все чув. Як Козурін умовляв мене, як обіцяв золоті гори, як благав, а тоді погрожував, а тоді, озвірівши, кинувся на мене… Але куди ж йому з його курячими ручками-ніжками! Я вирвалася, вискочила з кімнати, сержант тільки свиснув услід: "Далеко не втечеш!", а я побігла до вас. Ви дасте мені ще випити?
— Може, не треба більше?
— А що треба? і хто знає, що треба людині, а що ні? Надто жінці, молодій, принадливій і… без надій. Ну, так, в мене тепер нічого немає. Я стала жертвою своєї родини, яка звабила мене обіцянками райського життя, а тепер привела до цілковитої катастрофи. Всю війну тягнули мене за собою, тепер хочуть затягнути до могили. Самі трупи, — вони хочуть зробити трупом і мене. Може, я зовсім безрадна? Може. Та це не означає, що я лягатиму в постіль з будь-яким слизняком, з усіма вашими козуріними! Перемогти навіть найбільшу армію ще не означає перемогти найбезсилішу і найсамотнішу на світі жінку. Я не піддалася Козуріну і не піддамся ніколи! А до вас прийшла сама.
— Ну, я справді готовий захистити вас від будь-якого насильства.
— Захистити? А поцілувати ви мене можете? Коли ні, то хоч налийте ще вашого коньяку! Невже я вам не подобаюсь, капітане? А ви мені надзвичайно! Ще тоді, як ви вломилися до нашої кімнати…
Я застережливо підніс руку.
— Не треба, Зосю. і навіть не Зосю, а Зоє. Адже вас звати Зоєю? Бачите, я знаю все.
— і в вас заговорило класове почуття? Я для вас — тільки ворожий елемент, з яким треба боротися, який слід знищити?
— Ніхто з вами не збирається боротись, Зою. Ніхто не стане звинувачувати. Бо ви — тільки жертва обставин.
— Я не хочу бути жертвою! Я хочу жити! і цілувати таких мужчин, як ви, капітане! Ви можете підійти до мене?
Підійти не штука, а хто може передбачити наслідки? Та чи й треба їх передбачати, коли пізно вночі, десь у Західній Європі, в замкненій кімнаті опиняються двоє — молода дівчина, розпалена до того, що під нею на сажень земля горить, і молодий капітан, що береже свою цноту, та чи ж зуміє зберегти перед такою спокусою?
Мене врятував Козурін. Він, мабуть, стояв під моїми дверима з холлу, притиснувшись вухом, слухав наші перемовляння з Зосею, чув чи й не чув, але затарабанив у двері саме вчасно, саме тоді, коли я вже був готовий ринути в прірву.
— Капітане Сміян, відчиніть! — закричав Козурін. — Я наказую вам: негайно відчиніть двері!
— Чого тобі тут треба? — підійшовши до дверей, спитав я.
— Зося у вас?
— Припустимо.
— Я питаю: там вона чи ні?
— Тут. і ти прекрасно знаєш, звідки вона сюди прибігла.
— В підвал її! В підвал її! — зарепетував Козурін. — Капітане Сміян, негайно відчиніть двері! Цю зрадницю негайно треба ізолювати!
— Ти ж сам сказав: завтра розберемося. Іди спи, Козурін.
— Зі мною автоматники! Я накажу виламати двері! В підвал її!
— Спробуй тільки. Май на увазі: стрілятиму без попередження і не промахнуся! Ти п’яний, Козурін, піди проспись.
За дверима почувся глухуватий голос майора Михна. Стукотнява і крики розбудили Гаврила Панасовича, і він спустився з другого поверху. Це вже можна було вважати підмогою, я відімкнув двері і став на порозі, ніс до носа з Козуріним. Той навіть не порадів відчиненим дверям, бо всю свою злу п’яну енергію спрямував на Гаврила Панасовича.
— Майоре Михно! — зривистим голосочком вигукнув Козурін. — Я наказую вам не втручатися!
— Та ви просто п’яні, Козурін, — спокійно зауважив Михно.
— А я вам наказую забиратися звідси! — верескнув той.
Я взяв Козуріна за плечі, повернув обличчям до виходу, легенько підштовхнув у спину.
— Тупай звідси, Козурін. Розберемося тут без тебе. Зося до ранку побуде нагорі, в кімнаті майора Михна, а ми її постережемо тут унизу. Від тебе, Козурін, постережемо, так і знай. Он вона сидить у кріслі. Якою від тебе вирвалася, така й сидить. Хочеш глянути? Та краще коти звідси, поки ще тримаєшся на ногах!
Козурін лаявся і грозився, але мої руки пересилили його погрози.
Зосю ми уклали спати нагорі, самі влаштувалися в холлі. Про сон до ранку вже не було мови.