— Майже неможливо розпізнати, кого зображено — Мунеюкі чи Цураюкі, — заперечив Кікудзі.
І навіть зараз він, як на те, не міг зрозуміти, чий образ на картині.
Короткі штрихи… Мініатюра… А образ поета здавався величним. Від нього віяло свіжістю.
І мініатюра, і півники у вазі нагадували про Юкіко.
— Вибачте, що спізнилась, воду кип’ятила. Думала, краще підігріти, ніж нести сиру, — промовила служниця, що з’явилася на порозі з вуглинами й чайником.
Кікудзі не збирався пити тут чай, йому тільки хотілося вогню, бо в павільйоні було вогко.
Однак служниця чомусь подумала, що треба прихопити й чайник.
Кікудзі недбало кинув вуглини у вогнище й повісив над ним чайник.
Кікудзі змалку звик бувати з батьком на чайних церемоніях, та сам не виявляв бажання вивчати її досконало. Зрештою, батько й не силував його до цього.
Тепер, коли вода закипіла, він сидів у задумі, тільки протягнув руку й ледь-ледь відсунув покришку чайника.
Відгонило цвіллю. Татамі теж, здається, були вогкі.
Стіни м’якого, спокійного кольору, що вчора лише відтіняли зграбну постать Юкіко, зараз видавалися похмурими.
У Кікудзі було таке враження, ніби дівчина одержала європейське виховання і тільки на один вечір, для годиться, наділа кімоно.
— Мабуть, Курімото завдала вам клопоту, що так несподівано послала запрошення? Та й думка провести вечір у павільйоні теж її, — сказав Кікудзі вчора юній гості.
— Від пані вчительки я довідалася, що саме цього дня ваш батько влаштовував чайну церемонію.
— Начебто… Мені це зовсім вилетіло з голови.
— А я от такого урочистого дня одержала запрошення… Невже пані вчителька з мене глузує? Я ж іще так слабо розбираюсь у чайній церемонії… Та ще й останнім часом я пропустила кілька уроків.
— А мені здається, що сама Курімото лише сьогодні згадала про цей день, тому й кинулась прибирати павільйон. Тому й пліснявою й досі тхне. — Кікудзі на мить запнувся. — А взагалі було б краще, якби наше знайомство почалося без її посередництва, Інамура-сан, тому я навіть почуваю себе винним перед вами.
Юкіко здивовано глянула на Кікудзі.
— Чому? Якби не пані вчителька, хто б нас познайомив?
Просте, але доречне зауваження.
Справді, якби не Тікако, то вони навряд чи й зустрілися б.
Кікудзі наче хто вперіщив батогом.
Із слів дівчини було видно, що вона згодна вийти заміж за Кікудзі, принаймні так йому здавалося.
Тому її запитливий погляд був для нього блискучим, як сонце.
Цікаво, як Юкіко дивиться на те, що він називає вчительку чайної церемонії панібратськи — Курімото? Невже знає, що Тікако якийсь час була батьковою коханкою?
— З Курімото в мене пов’язані неприємні спогади… — Голос у Кікудзі мало не затремтів. — Ось чому я не хотів би, щоб вона мала хоч найменший вплив на мою долю… Мені навіть не віриться, що це їй я завдячую знайомством із вами.
Тікако підійшла зі своїм столиком, і розмова урвалася.
— Дозвольте й мені приєднатися до вас.
Тікако сіла на татамі. Щоб віддихатись після недавніх клопотів, вона нахилилася вперед і глянула на Юкіко.
— Кікудзі-сан, мабуть, нашій гості сумно в такому вузькому колі. Та ваш батько був би їй дуже радий.
Юкіко скромно опустила голову.
— Ну що ви! Я не заслужила честі бути в чайному павільйоні покійного Мітані-сана.
Тікако пропустила повз вуха ці слова, а взялася пригадувати, як за батька відбувалися тут чайні церемонії.
Справу про одруження Кікудзі та Юкіко вона, певно, вважала вирішеною.
Згодом у передпокої, коли жінки збиралися додому, Тікако мовила:
— І вам, Кікудзі-сан, не завадило б коли-небудь завітати до Інамурів… Тільки про відвідини треба домовитися заздалегідь.
Юкіко кивнула. Видно, хотіла щось сказати, але слова застрягли їй у горлі. Вона тільки засоромилась.
Кікудзі не сподівався такої переміни. Він наче відчув тепло її тіла.
Однак його сковувало щось огидне й брудне.
Навіть зараз у тиші чайного павільйону він не міг позбутися цього відчуття.
Брудною була не тільки Тікако, що познайомила його з донькою Інамурів, брудним був і він сам.
Кікудзі раптом привиділась химера: ніби його батько нечищеними зубами припав до родимої плями на грудях Тікако. Батьків образ мав з ним самим багато спільного.
Юкіко не поділяла його недовіри до Тікако. До певної міри це й було причиною того, що Кікудзі не вистачало рішучості й послідовності у ставленні до дівчини.
Виставляючи напоказ свою неприязнь до Тікако, він тим самим ніби визнавав, що це вона змушує його одружитися з Юкіко. Добре, що Тікако можна використати й для цього!
Кікудзі не сумнівався, що Юкіко бачить його наскрізь. Тому-то йому здалося, наче його оперіщили батогом. Кікудзі сам був приголомшений своєю поведінкою.
Обід закінчився, і Тікако пішла готувати чай.
— Доля немов послала нам Курімото, — сказав Кікудзі. — Та, здається, щодо цього в нас різні думки.
Його слова прозвучали як виправдання.
Кікудзі колись непокоїло, що після батькової смерті мати усамітнювалася в чайному павільйоні.
А от зараз і він тут сидить. Батько теж сюди навідувався. Значить, кожен приходив сюди зі своїми думками.
Шурхотів по листю дощ.
Крізь той шелест Кікудзі почув інший звук — як хлюпотіла вода по парасольці.
Знадвору гукнула служниця:
— Прийшла Оота-сан!
— Оота-сан? Панночка?
— Ні, пані Оота. Вона так схудла, наче хвора…
Кікудзі миттю підвівся, але завмер на місці.
— Куди її провести?
— Можна сюди.
— Гаразд.
Зайшла пані Оота, без парасольки. Мабуть, залишила її на порозі будинку.
Обличчя в неї було мокре. "Напевне, від дощу", — подумав Кікудзі. Та ні, то були сльози — вони без упину котилися по щоках.
Який він неуважний: подумав, що це краплини дощу!..
— Що з вами? — скрикнув Кікудзі й кинувся їй назустріч.
Пані Оота безсило сіла на веранду.
Вона скоріше не сіла, а впала, нахилившись до Кікудзі.
Підлога навколо неї була мокра.
Сльози текли й текли, і Кікудзі знову подумав: а може, це все-таки дощ?
Пані Оота не спускала з нього очей, ніби шукала в ньому опори, щоб остаточно не впасти. "Як тільки я відвернуся, станеться непоправне лихо", — подумав Кікудзі.
Глибоко запалі очі з синцями внизу, навколо зморшки. Хворобливо зів’ялі повіки, а в гарячому погляді — мука й благання. І невимовна ніжність.