— Містере Росс, повертайтеся! Біля вас мені полегшає. Повертайтеся в наш бізнес, я підвищу вам зарплатню.
— Я досі працюю на Сильверса. Нічого не вийде. Дуже дякую.
Він був розчарований:
— Навіть якщо ми торгуватимемо тільки бронзою? Є ж багато фігурок святих і з бронзи.
— Зовсім мало. Нічого не вийде, містере Льові. Крім того, тепер я працюю на Сильверса самостійно і дуже добре заробляю.
— Атож! У нього ж немає жодних витрат! Він навіть у туалет ходить за рахунок податків!
— До побачення, містере Льові. Я ніколи не забуду, що ви дали мені мою першу роботу.
— Що з вами? Ви так говорите, наче прощаєтеся навіки. Невже ви хочете вернутися до Європи?
— Чому ви так подумали?
— Ви дуже дивно говорите. Не робіть цього, містере Росс! Жоден негідник там не змінився, незалежно від того, виграли вони війну чи програли. Повірте Раулеві Льові!
— Вас звати Рауль?
— Так. Моя добра мама читала багато романів. Рауль! Звучить якось дурнувато, правда?
— Ні. Мені подобається. Навіть не знаю чому. Можливо, тому що я знаю ще одного чоловіка на ім'я Рауль. Щоправда, у нього зовсім інші проблеми, ніжу вас.
— Рауль, — похмуро пробурмотів Льові. — Можливо, саме тому я так ніколи й не одружився. Таке ім'я вселяє невпевненість.
— У такого чоловіка, як ви, усе ще попереду!
— Де?
— Тут, у Нью-Йорку. Тут більше віруючих євреїв, ніж деінде.
У Раулевих очах зажевріло життя.
— Це й справді непогана ідея! Ніколи про таке не думав. Але зараз, із братом-дезертиром! — Він поринув у роздуми.
Раптом усміхнувся.
— Я сміюся вперше за багато тижнів, — сказав він. — Ваша ідея дуже хороша. Просто прекрасна. Навіть, якщо я нею не скористаюся. Наче беззбройному дали до рук палицю. — Він рвучко обернувся до мене. — Чи можу я вам чимось помогти, містере Росс? Можливо, хочете придбати фігурку святого за закупівельною ціною? Наприклад, святого Себастіана з Рейна?
— Ні. А скільки коштує кішка?
— Кішка? Це один із найрідкісніших та найпрекрасніших…
— Містере Льові, — перебив я його. — Я ж у вас вчився. Усі ці епітети зайві. Скільки вона коштує?
— Особисто для вас чи для продажу?
На мить я засумнівався. Мені спала на думку одна з забобонних думок: якщо я зараз буду чесний, невідомий мені Бог винагородить мене і мені подзвонить Наташа.
— Для продажу, — відповів я.
— Браво! Ви чесна людина. Я б не повірив, якби ви сказали, що особисто для вас. Отже, п'ятсот доларів. Це її закупівельна ціна, присягаюся.
— Триста п'ятдесят. Більше мій клієнт не заплатить.
Ми зійшлися на чотирьохсот двадцяти п'яти.
— Якщо я викидаю вже стільки грошей, то хочу й зовсім стати банкротом, — сказав я. — А скільки коштує маленька фігурка Нейт? Шістдесят доларів! Домовилися? Хочу її подарувати.
— Сто двадцять. Бо ви її хочете подарувати.
Я отримав її за дев'яносто. Рауль запакував вишукану статуетку. Я написав йому Наташину адресу. Він пообіцяв доставити її по обіді особисто. Кішку я взяв із собою. У Голлівуді я познайомився з одним чоловіком, який просто божеволів від цієї тварини. Я міг продати її йому за шістсот п'ятдесят доларів. Таким чином я отримав фігурку для Наташі задарма, та ще й достатній прибуток, щоб купити собі новий капелюх, пару зимових чобіт та шарф; а потім я засліплю її своєю елегантністю і запрошу до найкращого ресторану.
Увечері вона мені зателефонувала:
— Ти прислав мені маленьку богиню. Як її звати?
— Вона з Єгипту, її звати Нейт і їй понад дві тисячі років.
— І як тільки можна бути такою старою! Вона приносить щастя?
— З єгипетськими фігурками справи такі: якщо вони когось не злюблять, принесуть йому нещастя. Але тобі вона повинна принести щастя. Вона на тебе схожа.
— Я усюди носитиму її з собою, як талісман. Покладу в сумочку. Вона дуже красива і милує око. Дуже тобі дякую, Роберте. Як тобі живеться у Нью-Йорку?
— Купую зимовий одяг. Кажуть, скоро налетять снігові урагани.
— Так, вони справді тут бувають. Хочеш зі мною завтра повечеряти? Я заїду по тебе.
У моїй голові вихором промчали сотні думок. Аж дивно, скільки всього можна передумати за одну секунду. Я був розчарований, що вона прийде тільки завтра.
— Це прекрасно, Наташо, — сказав я. — Після сьомої я буду в готелі. Приходь, коли тобі зручно.
— Шкода, а але сьогодні я не маю часу. Я ж бо не знала, що ти знову приїдеш, тому й домовилася з кількома людьми про зустріч. Ввечері важко бути самій.
— Це правда, — погодився я. — Мене теж запросили. Туди, де готують такий смачний гуляш. Хоч я міг би і не приходити. Там завжди багато людей: людиною більше чи менше — не має значення.
— Добре, Роберте. Я прийду завтра приблизно о восьмій.
Я поклав слухавку і задумався: чи це справді допоміг мені мій забобон. Зрештою вирішив, що мені все-таки поталанило, хоч я і відчув розчарування, що сьогодні ввечері не побачу Наташі. Переді мною лежала ніч, наче бездонна чорна яма. Тижнями я жив без Наташі і не думав про неї. А тепер одна-єдина ніч здавалася мені безмежною. Нас розділяв не просто час, а ніч, яка, немов смерть, роз'єднувала один день від іншого.
Я не збрехав. Пані Фризлендер справді мене запросила. Я вирішив піти. Вперше міг завітати туди як вільна людина, без боргів, у новому костюмі та в щойно купленому зимовому плащі. Я віддав борг Фризлендеру і повністю заплатив адвокатові зі шварцвальдським годинником. Тепер я міг їсти гуляш, не почуваючись упослідженим. Щоб надати моєму приходові світського блиску і водночас висловити подяку за позику, я приніс пані Фризлендер букет темно-червоних гладіолусів — оскільки вони вже надто сильно розквітли, я купив їх зі знижкою у квіткаря-італійця на розі двох вулиць неподалік.
— Розкажіть нам про Голлівуд, — попросила пані Фризлендер.
Саме цього я й хотів уникнути.
— Там почуваєшся так, ніби тобі вбрали на голову прозорий целофановий пакет, — сказав я. — Усе бачиш, нічого не розумієш, нікому не віриш, чуєш тільки приглушені звуки, живеш, наче у якомусь парнику, а потім прокидаєшся і усвідомлюєш, що постарів на багато років.
— І це все?
— Майже.
Прийшла одна з двійнят — Ліззі. Я подумав про Танненбаума і його сумніви.
— Як там Бетті? — запитав я. — Вона ще хоч трохи тримається?