— Що?
— Саме так. Якби увесь світ робив так, як хотів Гітлер, то ніякої війни б не було.
— Дотепник, — пробурчав Льові. — Дотепник чортів. Шановний, тут не варто дотепами сипати!
Він схилив руду голову.
— І як це все можливо? Ви щось розумієте?
— Ні. Але наказ сам по собі майже завжди безкровний. Саме з цього все й починається. Хто сидить за письмовим столом, той сокири до рук не бере. — Я майже співчутливо глянув на цього приземкуватого чолов'ягу. — Але завжди є люди, котрі виконують накази, особливо в Німеччині.
— Навіть криваві накази?
— Насамперед криваві, оскільки наказ звільняє від відповідальності. Тоді й можна по-справжньому дати волю своїй люті.
Він провів рукою по голові:
— Ви це все пережили?
— Так, — відповів я. — Хотілося, щоб це було не так.
— Але зараз ми стоїмо тут, у магазині на Третій авеню, у мирній післяобідній атмосфері. Як ви це все сприймаєте?
— Не як війну.
— Я не про це. Я про те, що коли таке стається, а люди спостерігають за всім і поводяться так, ніби нічого не сталося.
— Люди так не роблять. Іде війна. Принаймні, для мене — дивна і несправжня. Справжня війна відбувається лише у власній країні. Все решта — несправжнє.
— Але вбивають людей.
— Людська фантазія так далеко не заходить. Вона рахує тільки до одного. Тобто тільки тих, хто поруч.
Задзеленчав дзвоник на вхідних дверях. Жінка у червоній сукні хотіла купити срібний перський келих:
— А чи можна використовувати його і як попільничку?
Я скористався з нагоди і прослизнув до підвалу, що тягнувся навіть і під проїжджою частиною вулиці. Ненавидів такі розмови. Вони здавалися мені наївними і позбавленими сенсу. Це були розмови людей, які не зазнали війни і які думали, що, трохи похвилювавшись, вони вже чимсь допомогли. Це були розмови людей, які ніколи не зазнавали небезпеки.
Підвал віддавав прохолодою, як бомбосховище з усіма вигодами. Бомбосховище якогось колекціонера. Згори долинали приглушений
шум легковиків і гуркіт вантажівок, нагадуючи гул літаків. А картини на стінах зависли, як мовчазний докір з минулого.
До готелю я повернувся пізно ввечері. У великодушному сердечному пориві Льові-старший дав мені п'ятдесят доларів завдатку. Щоправда, за мить він пошкодував про свій вчинок, і я це зауважив. Але через серйозність нашої попередньої розмови він не наважився їх відібрати. Несподівано вигідний для мене поворот подій.
Мелікова в готелі не застав, натомість прийшов Лягманн. Він був, як завжди, схвильований і рясно пітнів.
— То як, усе вдалося? — запитав я в нього.
— Що?
— З лурдською водою?
— З лурдською водою? Ти про йорданську воду! І що означає оце твоє "вдалося"? Тут усе не так просто. Але я просуваюся вперед. Хоча ця жінка скоро мене з розуму зведе. Я весь час плаваю між Сциллою і Харибдою! Це все страшенно виснажує!
— Між Сциллою і Харибдою?
— Та ти ж, мабуть, знаєш. Це з грецької міфології. Відома скеляста пастка для моряків. І мені постійно треба уникати й уникати перешкод, інакше я труп! — Він зацьковано подивився на мене. — Якщо ця жінка якнайшвидше мені не віддасться, я стану імпотентом. Ти ж знаєш, як сильно я комплексую. Нічні жахіття знову переслідують мене. Я прокидаюся від власного крику, мокрий від поту. Ти ж знаєш, що ці бандити хотіли мене каструвати. Ножицями,, не ножем. І всі аж падали зо сміху! Якщо я найближчим часом не пересплю з якоюсь жінкою, мені снитиметься, що їм це вдалося. Це жахливі сни! Там усе мов насправді! Навіть коли я зриваюся з ліжка, їхній регіт і далі дзвенить у моїх вухах.
— То переспи з повією.
— Я так не можу. Тим більше що я вже майже імпотент. З жодною нормальною жінкою у мене нічого не виходить. Це тим бандитам уже вдалося.
Лягманн прислухався.
— Вона вже йде. Ми вечерятимемо у "Блу Риббон", їй подобається печеня з яловичини. Ходімо з нами! Можливо, ти вплинеш на неї. Ти ж красномовний.
Зі сходів долинув приємний жіночий голос.
— Мені ніколи, — відмовився я. — Але, можливо, ця жінка комплексує через ампутовану ногу так само, як ти через свої шрами.
— Ти так думаєш? — Лягманн випростався. — Ти справді так думаєш?
Звісно ж, я нічого не думав, а просто собі пасталакав, щоб його потішити. Але, побачивши, як він розхвилювався, прокляв свій дурний язик, я ж бо знав від Мелікова, що вона спить із мексиканцем. Але додати я вже не міг нічого. Лягманн накульгував у протилежному напрямку, нічого не чуючи.
Я пішов у свій номер, але світла не вмикав. У кількох вікнах навпроти світилося, в одному з них я побачив чоловіка. Голий і волосатий, він стояв перед дзеркалом і наносив макіяж. А потім надягнув світло-блакитне трико, згори — бюстгальтер, у який напхав туалетного паперу. Він так захопився, що забув засунути штори. Я вже кілька разів спостерігав за ним, це був дуже сором'язливий дядько, проте у жіночому одязі він перетворювався на зухвальця. Часто вбирався у вечірні сукні та надягав м'які капелюхи. Поліція знала про нього, його зареєстрували як невиліковного. Я спостерігав за ним, аж поки мене охопила меланхолія; вона накотилась би на кожного, хто побачив би такий спектакль. Тому я пішов униз, щоб дочекатися Мелікова.
4
Лягманн дав мені адресу Гаррі Кана. Про його легендарні подвиги я чув іще у Франції. Він був іспанським консулом у Провансі саме тоді, коли формально закінчилася німецька окупація цього регіону, а поставлене Гітлером французьке правління у Віші чинило щоразу менший спротив щоденним нападам німців. Одного дня у Провансі під іменем Рауля Теньє з'явився Кан з іспанським дипломатичним паспортом у кишені. Ніхто не знав, звідки в нього взявся той паспорт. Одні казали, що то — французький документ, зареєстрований в Іспанії, а Кан — віце-консул у Бордо; інші стверджували, що на власні очі бачили, що той паспорт — справжній, та ще й іспанський. Кан не казав нічого, він просто діяв. Їздив машиною з дипломатичним прапорцем на радіаторі, носив елегантні костюми і був безсоромно холоднокровний. Він поводився так блискуче, що навіть емігранти повірили в його справдеш-ність. Хоча, коли подумати, справжнього в ньому не було нічого.
Кан вільно пересувався всією країною. Найпікантніше було те, що він їздив як представник іншого диктатора, який не чув про нього ні сном, ні духом. Так він перетворився на легендарного добродійника. Оскільки на його автомобілі майорів дипломатичний прапорець, то він, принаймні на той час, мав певний захист. Питомо єврейську зовнішність