Я знову озирнувся, наче мене впіймали на гарячому.
— Россе, — промовила Бетті, — як добре, що ви прийшли. Просто прекрасно, що у мене стільки друзів.
— Ви — мати емігрантів, Бетті. Без вас ми б були тільки уламками розбитого корабля.
— Як вам ведеться у торговця антикваріатом?
— Дуже добре. Я незабаром зможу повернути Фризлендеру частину боргу.
Бетті підняла розгарячілу голову і підморгнула мені одним оком.
— Не поспішайте. Фризлендер — багата людина. Йому ці гроші не потрібні. Розрахуєтеся, коли все минеться. — Вона розсміялася. — Я дуже рада, що з вами все добре, Россе! Мало кому з емігрантів живеться тут непогано. Мені не можна довго хворіти. Я потрібна людям. А ви як думаєте?
Я пішов з Равіком до виходу. Біля дверей побачив Танненбаума. Він нерішуче дивився то на одну сестру Коллер, то на іншу. Його лисина блищала. І він знову мене ненавидів.
— Ви з ним посварилися? — запитав Равік.
— Банальна суперечка, щоб трохи відволіктися. Я не вмію перевідувати хворих. Мені відразу вривається терпець, і я злюся. Сам себе за це ненавиджу, але нічого не можу вдіяти.
— Таке трапляється майже з усіма. Почуваєшся винним, бо ти — здоровий.
— Я почуваюся винним, бо інша людина — хвора. — Равік став як укопаний. — Невже і ви вже трохи з глузду з'їхали?
— Хіба цього хтось уникнув?
Він усміхнувся:
— Усе залежить від вашої стриманості. Люди, яким вдається найкраще приховувати емоції, завжди у найбільшій небезпеці. А хто все відразу вихлюпує назовні, не має чого боятися.
— Я це собі запам'ятаю, — сказав я. — Що з Бетті?
— Ми мусимо її прооперувати. Зараз неможливо сказати щось напевно.
— Ви вже склали всі іспити?
— Так.
— Ви оперуватимете Бетті?
— Так.
— До побачення, Равіку.
— Мене тепер звати Фрезенбурґ. Це моє справжнє прізвище.
— А я досі Росс. І це не моє справжнє прізвище.
Він розсміявся і швидко пішов.
— Ти стільки озираєшся, ніби я десь сховала мертве дитя, — сказала Наташа.
— Давня звичка. Її не так легко позбутися.
— Тобі часто доводилося переховуватися?
Я здивовано глянув на неї. Дурне питання — це, якби вона запитала, чи мені часто випадало дихати. Тоді я зрозумів, що вона нічого не знає про моє попереднє життя, і, хоч як це дивно, у моїх грудях розлилося тепле відчуття радості. "Дякувати Богу, — подумав я, — що вона нічого не знає".
Наташа стояла перед широким вікном у кімнаті з низькою стелею — темний силует у яскравому світлі, — і мені не треба було їй нічого пояснювати чи почуватися втікачем. Я обійняв її і поцілував.
— Від сонячного проміння в тебе такі теплі плечі, — промовив я.
— Я переїхала сюди тільки вчора. Холодильник повний. Ми можемо цілий день не виходити надвір. Сьогодні ж неділя, якщо ти раптом забув.
— Не забув. А в холодильнику є щось випити?
— Дві пляшки горілки. І дві пляшки нежирного молока.
— Ти вмієш готувати?
— Так собі. Але я вмію смажити стейки на грилі і відкривати бляшанки. Крім того, в нас багато фруктів, салат і радіо. Ми тепер можемо почати справжнє обивательське життя.
Вона розсміялася. Я тримав її в обіймах, але не сміявся. Її слова вдарили мене, наче дюжина м'яких стріл із гумовими наконечниками, що діти використовують їх для духових пістолетів. Вони не завдають болю, але все ж таки їх відчуваєш.
— Ти б не хотів такого життя, правда? — запитала Наташа. — Занадто міщанське для тебе?
— Я вважаю таке життя найбільшою пригодою нашого часу, — відповів я і вдихнув кедровий запах її волосся. — Кожен бухгалтер переживає тепер стільки ж пригод, скільки колись король Артур. Я б міг тижнями слухати радіо, пити пиво і насолоджуватися міщанським життям, наче пурпуровою мантією на своїх плечах.
— Ти вже колись дивився телевізор?
— Зовсім трохи.
— Я так і думала. Він би швидко тобі остогиднув. А від пурпурової мантії невдовзі засвербіли би плечі.
— Зараз мені все байдуже. Ти знаєш, що сьогодні — перший день, коли нам не потрібно вештатися по кнайпах чи сидіти в готелі?
Вона кивнула.
— Я вже тобі це казала. Але ти вважав, що до цього якось причетний Фрейзер.
— Я і досі так вважаю. Але мені байдуже.
— Ти розумнішаєш на очах. Заспокойся! У тебе нема жодних підстав сумніватися у мені.
Я роззирнувся. То була маленька квартира на п'ятнадцятому поверсі — з вітальнею, спальнею, кухнею та ванною. Недостатньо елегантна для Фрейзера. З великих вікон вітальні та спальні відкривався прекрасний краєвид на Нью-Йорк: від П'ятдесят сьомої вулиці видно було Волл-стрит — поміж хмарочосів і понад багатьма рядами низьких будиночків.
— Тобі тут подобається? — запитала Наташа.
— Саме так і потрібно жити у Нью-Йорку. Багато світла, простору і цей краєвид. Твоя правда, будь-хто вважав би нас божевільними, якби ми сьогодні кудись пішли!
— Купи нам недільних газет! Кіоск тут зовсім поруч, на розі. Тоді ми справді матимемо все необхідне. А я тим часом приготую нам каву.
Я пішов до ліфта.
Купив недільні випуски "Нью-ЙоркТаймс" та "ГеральдТриб'юн", кожен по кілька сотень сторінок. Міркував, чи в часи Ґете люди були щасливіші, коли газети читали тільки багаті та освічені? І дійшов висновку, що те, чого не знаєш, не може зробити нещасним, — дуже скромний результат.
Я глянув у ясне небо, в якому кружляв літак, і спробував струсити свої думки, наче блохи. Трохи пройшовся по Другій авеню. Ліворуч був баварський м'ясний магазин, поруч — крамниця з делікатесами трьох братів Штерн.
Тоді знову звернув на П'ятдесят сьому вулицю і піднявся на п'ятнадцятий поверху ліфті з гомосексуалістом — він назвався Яспером: рудоволосий, в картатій спортивній куртці і з білим пуделем на ім'я Рене. Яспер запросив мене на сніданок. Я втік від нього і вже з набагато ліпшим настроєм подзвонив у двері.
Наташа зустріла мене майже гола — з тюрбаном на голові і з обмотаним навколо стегон рушником.
— Чарівно! — мовив я, кинувши газети на стілець у передпокої. — Твій вигляд пасує до назви цього поверху!
— Що за назва?
— Її дав Нік, продавець газет на розі. Він стверджує, що колись тут був бордель.
— Я була у ванній, — сказала Наташа. — Уже вдруге. Цього разу — в холодній. А ти все не приходив. Ти що, купував газети на Таймс-сквер?
— Я опинився в чужому, незнайомий світі — світі гомосексуалістів. Знаєш, що тут ними аж кишить?