— Усе гаразд, — тріумфально повідомив Лягманн. — Ти тільки поглянь! У Владіміра є російська монета, ми нею поставимо печатку. Тут навіть кирилицею написано! Щоб я здох, якщо хтось засумнівається, що то не грецькі ченці наповнювали її в монастирі біля Йордану!
Я глянув, як по корку стікає сургуч, у жовтогарячому сяйві свічки, що стояла поруч, на дерев'яній стійці. "І що це зі мною? — думав я. — Та ж усе вже позаду. Мене врятовано! Там, надворі, вирує життя! Врятовано! Але чи це справді так? Чи мені дійсно вдалося втекти? І від тіней теж?"
— Піду трохи прогулятися, — сказав я. — Голова вже тріщить від англійських слів! Мушу трохи провітритися. Бувайте!
Коли я повернувся, Меліков уже взявся до роботи. Він одночасно працював ким завгодно — деколи швейцаром удень, деколи вночі,
крім того, виконував іще й сотні інших дрібних завдань. Зараз був швейцаром — щоночі протягом усього тижня.
— Де Лягманн? — запитав я.
— Нагорі, в коханої.
— Думаєш, йому сьогодні пощастить?
— Ні. Вона піде з ним і мексиканцем вечеряти. За все платитиме Лягманн. Він завади був такий?
— Так. Тільки раніше йому щастило більше. Пристрасть до калік і потвор виникла через кульгавість, принаймні так він стверджує. Раніше він був нормальний. Можливо, душа його така ніжна, що він соромиться гарних жінок. Хтозна…
Я побачив, як крізь двері прослизнула чиясь тінь. Худорлява, досить висока жінка з дрібним обличчям. Бліда, сіроока, з темно-русявим волоссям, що здалося мені пофарбованим. Меліков підвівся.
— Наташа Петровна, — промовив він. — Коли ви повернулися?
— Два тижні тому.
Я теж підвівся. Жінка була майже одного зі мною зросту. У вузькому приталеному костюмі вона здавалась аж занадто худорлявою. Говорила швидко, дуже високим і трохи прокуреним голосом.
— Чарку горілки? — запитав Меліков. — Чи віскі?
— Горілки. Але тільки ковточок. Маю знову йти. На фотосесію.
— Так пізно?
— Цілий вечір. Фотограф вільний тільки ввечері. Сукні і капелюхи. Капелюшки. Геть мініатюрні.
Аж тепер я побачив, що Наташа Петровна теж була в капелюсі: округлої форми і без крис, чорне ніщо, яке косо сиділо в її волоссі.
Меліков пішов по пляшку.
— Ви не американець? — поцікавилася дівчина.
— Ні. Я німець.
— Ненавиджу німців!
— Я теж, — відповів я.
Вона здивовано глянула на мене:
— Не сприймайте це особисто.
— Ви теж.
— Я французка. Ви повинні це зрозуміти. Війна.
— Я розумію, — спокійно погодився я.
На мене вже не вперше звалювали відповідальність за гріхи фашистського режиму в Німеччині. Зрештою я збайдужів до цього. Я ж натомість сидів у таборі для інтернованих у Франції, але французів так і не спромігся зненавидіти. Але навряд чи це варто було пояснювати. Примітивній здатності так просто ненавидіти чи любити можна хіба що позаздрити.
Меліков прийшов з пляшкою і трьома маленькими чарочками, які він наповнив по самі вінця.
— Я не хочу, — відмовився.
— Ви образилися? — запитала дівчина.
— Ні. Просто зараз не хочеться пити.
Меліков усміхнувся.
— На здоров'я, — виголосив, піднявши келишок.
— Дар богів, — швидким ковтком дівчина вихилила чарку.
Це був геть ідіотичний вибрик — я відмовився, а тепер відступити вже не було як. Меліков підняв пляшку:
— Ще по одній, Наташо Петровно?
— Merci, Владіміре Івановічу. Досить! Мушу йти. Au revoir. — Вона подала мені руку. — Au revoir, мосьє.
Я відчув її міцний потиск.
— Au revoir, мадам.
Провівши її, Меліков повернувся:
— Вона тебе розізлила?
— Ні.
— Не зважай. Вона всіх дратує. Хоч і не навмисно.
— Вона не росіянка?
— Росіянка. Але народилась у Франції. Чому запитуєш?
— Певний час я жив серед росіян. Зауважив, що для їхніх жінок ганити чоловіків — це як вид спорту. Їм це подобалося навіть більше, ніж іншим.
Меліков вишкірився:
— Ну, ну! І що поганого в тому, щоб трохи вивести чоловіка з рівноваги? Це точно краще, ніж щоранку гордо натирати ґудзики на його уніформі і чистити йому чоботи, а він потім топтатиметься ними по руках маленьких єврейських дітей.
Я підняв руки вгору:
— Здаюсь! Сьогодні поганий день для німецьких емігрантів. Краще дай мені горілки, від якої я щойно відмовився.
— Добре. — Меліков прислухався. — А ось і вони.
Сходами хтось спускався. Тепер і я почув неймовірно приємний глибокий жіночий голос. То були пуерториканка і Лягманн. Вона ступала попереду і не звертала уваги, іде він за нею чи ні. Не кульгала, ніщо не видавало, що в неї штучна нога.
— Ідуть по мексиканця, — прошепотів Меліков.
— Бідний Лягманн, — промовив я.
— Бідний? — зреагував Меліков. — Та він просто хоче те, чого не має!
Я засміявся:
— Хіба це не єдине, що назавжди закарбовується у пам'яті?
— Бідний ти тоді, коли більше нічого не хочеш.
— А я вважав, що тоді ти стаєш мудрий.
— Сумніваюся. І взагалі, що це з тобою сьогодні? Тобі треба жінку?
— Ні. Загальна втома після небезпеки, що вже минулася, — вискалився я. — Ти мав би таке ще з молодості знати.
— Нам завжди хотілося посидіти разом. А тебе решта емігрантів зовсім не цікавлять.
— Я не хочу згадувати.
— То річ у цьому?
— І я не хочу опинитися в невидимій тюремній атмосфері емігрантів. Я надто добре її знаю.
— Отже, хочеш стати американцем.
— Я ніким не хочу ставати, я хочу врешті-решт кимось бути. Якщо мені дозволять.
— Видатні слова.
— У себе завжди треба вселяти мужність, — мовив я. — Тут ніхто не допоможе.
Ми зіграли партію в шахи. Я програв. Поступово сходилися пожильці, Меліков видавав їм ключі і розносив по номерах пляшки та цигарки. А я сидів собі далі. Справді, що зі мною сталося? Збирався був сказати Мелікову, що хочу винаймати власну кімнату. Навіть не знав, чому в мене виникла ця ідея, — ми не заважали один одному, а Мелікову було байдуже, житиму я в нього чи ні. Мені раптом здалося важливим знову спати самому. На Елліс Айленді я лежав у залі з багатьма іншими, у французькому таборі для інтернованих було так само. Я знав, що, коли опинюся в кімнаті сам, знову почну згадувати про ті часи, що їх краще було б забути. Але нічого не вдієш, не можу ж я все життя уникати цих спогадів.
3
З братами Льові я познайомився, коли косі промені світла зачарували антикварні магазинчики по правий бік вулиці, заливши їх медово-золотистою барвою, а вікна по інший бік уже обплітало павутиння сутінків. Це був момент, що вдихнув у будівлі життя, — мить віддзеркалення буття завдяки позиченому світлу, оманлива ява, подібна на ту, якою живе намальований над дверима оптики годинник, — він щодня відроджується тієї секунди, коли фальшивий і справжній час збігаються. Я відчинив двері магазину. Один із рудоволосих братів Льові вийшов зі свого акваріума, трохи покліпав очима, чхнув, глянув на ніжні промені сонця, чхнув іще раз, а потім зауважив мене: я саме спостерігав, як антикварний магазинчик перетворюється на печеру Аладіна.