Він похитав головою.
— Усе це блеф, Роберте. Ілюзія легкого життя. Самоомана. Я більше не хочу розігрувати втіху перед самим собою. Гурман. Аферист. А насправді, я просто перетворююся на старого єврея.
— У тридцять п'ять років?
— Євреї завжди старі. Вони навіть народжуються старими. На кожному висить камінь двотисячолітнього переслідування — з того моменту, як із їхніх вуст виривається перший крик.
— Давайте візьмемо пляшку горілки і вип'ємо, міркуючи про життя.
— Євреї навіть пити не вміють. Я краще піду додому, в мою кімнатку над магазином, а завтра посміюся над самим собою. На добраніч, Роберте.
Я був серйозно за нього стривожений:
— Я проведу вас.
Після теплого ресторану ми опинилися в обіймах тріскучого морозу. Аптеки з закусками та кіоски з гамбургерами втупилися у вітряну ніч немилосердним, холодним неоновим світлом.
— За певних ситуацій просто смішно поводитися по-героїчному і залишатися на самоті, — сказав я. — Ваша холодна нора…
— Там аж занадто тепло, — перебив мене Кан. — Як і всюди в Нью-Йорку.
— Занадто тепло і водночас холодно, як від цього проклятого неонового світла — від нього віє лише безнадією, надто, коли ти сам бродиш вулицями містами, цокаючи зубами від холоду. Чому б вам не піти зі мною у плюшеву нору готелю "Ройбен"? Серед гомосексуалістів, сутенерів, самогубців та сновид почуваєшся затишніше, ніж будь-де. Будьте розсудливий і ходімте зі мною!
— Завтра, — сказав Кан. — Сьогодні в мене побачення.
— Дурниці.
— Та ні, я кажу правду, — сказав він. — 3 Ліззі Коллер. Тепер ви мені вірите?
"Одна з двійняток", — подумав я. А чом б і ні? Дивно, але мені здалося, що вона пасує Канові ще менше, ніж Кармен. Ліззі була вродлива, господарська, потребувала любові й ласки, наче приблудна кішка, навіть не була така дурна, як Кармен, але раптом, цієї морозяної ночі, я збагнув, чому Кан міг бути тільки з Кармен. То було поєднання, яке своєю абсолютною безглуздістю знищувало безсенсовність цього позбавленого коренів існування.
Кан дивився на вулицю, там червоніли лампи заднього світла автомобілів, наче розкидані вуглинки, вони марно намагалися зігріти холодну темряву ночі. Ця примарна війна з невидимими пораненими та невидимими вбитими, з німими бомбами та безмовними цвинтарями по той бік планети закінчується. А що залишиться? Тіні, тіні — і ми теж всього лише тіні! Ми підійшли до крамнички з радіоприймачами. Вони виблискували в місячному світлі, наче автоматичні солдати майбутньої війни. Я глянув нагору. У вікні Канової кімнати світилося.
— Не поводьтеся, наче стурбована квочка, — сказав Кан. — Ви ж бачите, я не загасив світла. Я ніколи не приходжу в темну кімнату.
Я згадав про Ліззі, вона теж боялася власної кімнати. Можливо, зараз вона справді сидить нагорі і розчісує волосся. Але це було не так, тому все здавалося ще безнадійнішим.
— Як думаєте, невже в Нью-Йорку буде ще холодніше? — запитав я.
— Так, набагато, — відповів Кан.
У Наташиних вухах висіли сережки з великими рубінами, шию прикрашало кольє з рубінів та діамантів, а на пальці виблискував розкішний перстень.
— У персні сорок два карати, — прошепотів мені фотограф Горст. — Власне кажучи, замість нього ми хотіли великий рубін у формі зірки, але такий просто неможливо знайти. Навіть у "Ван Кліф і Арпельс". Звісно ж, ми фотографуватимемо і її руки. У кольорі. А зірку домалюємо. І вона буде ще красивіша, ніж насправді, — задоволено додав він. — У наш час змонтувати можливо все!
— Справді? — здивувався я і поглянув на Наташу. У сатиновій білій сукні вона спокійно сиділа на платформі, а рубіни вилискували в яскравому білому світлі софітів. Ніщо не нагадувало, як вона вчора ввечері лежала на моєму ліжку, вигнувшись дугою, і кричала хриплим голосом: "Глибше, глибше! Розірви мене на шматки! Глибше! Роздери мене!"
— Авжеж! — сказав Горст. — Жінки, як і політики, потребують дедалі більше монтажу. Фальшиві груди, зади з губчастої гуми, грим, накладні вії, перуки, вставні зуби — усе разом має просто фантастичний вигляд. А потім на сцену виходжу я — з м'якими налаштуваннями фотоапарата, нерізкими лінзами, витонченими світловими ефектами і роки тануть, наче цукор у каві, voilà. А політики? Більшість із них не вміють ні читати, ні писати. На них працюють маленькі розумні євреї, які пишуть їхні промови, агентства, які підсувають їм гострі словечка, автори, які замість них пишуть книжки, консультанти, які висловлюють поради за їхньою спиною, актори, які прищеплюють їм гарну поставу і навіть грамофони, які замість них говорять.
Він підвівся і підскочив до камери.
— Так добре, Наташо! Не рухайся!
Наташа спустилася з платформи, з білого світла софітів, і з імператриці перетворилася на обвішану коштовностями дружину мільйонера, який торгує зброєю.
— Я тільки швидко переодягнуся, — сказала вона. — У нас іще залишилося трохи гуляшу?
Я заперечно похитав головою:
— Його вистачило на три дні. Вчора ввечері ми вишкребли рештки. Ти береш коштовності з собою?
— Ні. Їх забере отой молодий блондин із "Ван Кліф".
— Добре. Тоді можемо піти будь-куди.
— У мене ще одна фотосесія. У весняних моделях. Боже, яка ж я голодна.
Я запхав руку в кишеню. Я вже знав ці її приступи голоду. Вона страждала від хвороби з жахливою назвою — гіпоглікемія, прямо протилежне до діабету захворювання, його суть в тому, що в людини занадто швидко знижується рівень цукру в крові. Тому виникають різкі напади голоду. Коли вона жила на П'ятдесят сьомій вулиці, я часто прокидався вночі, бо думав, що в хату залізли злодії, і заставав її перед холодильником: гола, магічно освітлена лампочкою вона жадібно гризла холодну котлету, тримаючи в іншій руці шматок сиру. Я витягнув пакуночок, загорнутий у пергамент.
— Стейк по-татарському, — сказав я. — Трохи перекусиш.
— З цибулею?
— З цибулею і сірим хлібом.
— Ти просто ангел, — оголосила вона і, відсунувши вбік кольє, взялася до їжі.
Якщо ми кудись ішли, де кілька годин не можна було поїсти, я завжди брав із собою такі пакуночки, надто, коли ми йшли в театр або в кіно і це збігалося з часом, коли люди зазвичай вечеряють. Ці пакуночки позбавляли мене багатьох незручностей, оскільки Наташа могла по-справжньому розлютитися, коли її раптом засліплював черговий напад голоду, а навколо було неможливо роздобути жодного шматочка хліба. Вона нічого не могла з собою вдіяти, це було схоже на затьмарення розуму. Просто вона відчувала голод значно сильніше за решту людей, їй відразу здавалося, наче вона цілий день голодувала. Здебільшого я носив у кишені піджака ще й маленьку пляшечку з двома великими ковтками горілки. Разом зі шматком стейка по-татарському це вже була майже королівська перекуска, навіть якщо горілка була не холодна. Такі застережні заходи я навчився у чоловіка, який дав мені паспорт. "Тілесний комфорт завжди переважає розум, — пояснив він мені. — Треба тільки трохи постаратися і відразу ж ощасливиш іншу людину". Я чекав, поки Наташа знову зображала одну пору року наперед. В ательє вже не було видно шуб, висіли тільки легкі каракулеві куртки, які пакували дівчата-стажистки. У Горста вже настав травень. Вовняні костюми у світлих тонах: кобальтові, кольору зеленого Нілу, кукурудзяно-жовті, пустельно-коричневі — в усіх можливих кольорах зі всіма звабливими іменами. "Травень, — думав я. У травні має закінчитися війна". "А що потім?" — запитав Кан. А й справді, що потім? Я думав і дивився на