— Ні, не хочу. Краще кілька годин посплю.
— Я теж. Мабуть, старію. Я саме з нічного чергування. Взимку мені допікає ревматизм. Хоч сьогодні почуваюся краще, ніж завжди.
По обіді я пішов до Сильверса. Він зустрів мене навіть привітніше, ніж я сподівався.
— Що вам вдалося продати? — запитав він.
— Продав маленький рисунок вугіллям Ренуара. За п'ять тисяч доларів.
Сильверс кивнув.
— Добре, — здивував він мене відповіддю.
— Що з вами таке? — запитав я. — Переважно ви розказуєте, що мало з власною душею не розлучаєтеся, коли продаєте картини.
— Так і є. Найкраще було б усе залишити собі. Але скоро закінчиться війна, Россе.
— Хтозна.
— Війна скоро закінчиться. На місяць раніше чи пізніше, не має значення. Німеччина програла. А те, що нацисти воюватимуть, поки не залишиться жодного схожого на них, цілком зрозуміло — вони ж борються за власне життя. Що німецький генштаб і далі віддає накази, теж зрозуміло — там кожен готовий пожертвувати останнім солдатом задля своєї кар'єри. І все одно Німеччина програла. Через кілька місяців усе закінчиться. Ви розумієте, що це означає?
— Так, — сказав я, трохи подумавши.
— Це означає, що незабаром ми знову зможемо їздити до Європи, — пояснив Сильверс. — А Європа тепер бідна. І картини можна буде придбати геть дешево, особливо, якщо платити в доларах. Тепер розумієте?
— Так, — повторив я, цього разу вже геть здивований.
— Тепер найрозумніше купувати не тут, а в Європі. Тому варто зменшити наші запаси. Але треба пильнувати: за таких ситуацій можна добре нажитися, а можна й дулю отримати.
— Це. навіть я розумію.
— Так було після Першої світової. Тоді я ще погано на цьому розумівся і припустився купи помилок. Це не має повторитися. Тому тепер правила змінилися: якщо ви з кимось ведете перемовини і ніяк не можете зійтися в ціні, — поступайтеся! Й обґрунтовуйте це так: клієнт отримує знижку, коли платить готівкою. Кажіть, що ми купуємо велику колекцію картин і нам потрібна готівка.
Раптом я дуже зрадів. Діловий духу чистому вигляді, не затьмарений балачками про моральні принципи, деколи дуже добре впливав на мене, надто, коли Сильверс холоднокровно переводив світові катастрофи у дебет і кредит. Здавалося, наче мужні гномики керують Господом Богом.
— За таких обставин нам доведеться зменшити і ваші комісійні, — додав Сильверс.
Саме цього я й чекав. То була остання, необхідна приправа, як от часник у рагу з бараниною.
— Авжеж, — радісно відповів я.
Я ніяк не наважувався зателефонувати Наташі. Годину за годиною відкладав той дзвінок. За останні тижні наші стосунки перетворилися на якусь абстракцію. Усе обмежувалося кількома привітальними листівками, де в кожному рядочку відчувалася фальш і нещирість. Просто ми не мали що сказати, коли не були разом, і схоже, обоє це розуміли. Я не знав, що буде, коли я зателефоную. Був такий невпевнений, що навіть не повідомив їй про моє повернення. Я планував їй сказати, але потім передумав. Тижні й місяці проминули для мене, наче у дивній паралельній реальності, і здавалося, наче наші стосунки як випадково виникли, так і випадково й безболісно закінчилися.
Я поїхав до Бетті і, побачивши її, аж злякався. Вона схудла щонайменше на двадцять фунтів. Зі змарнілого обличчя дивилася пара великих очей. Життя горіло тільки в них. Решта обличчя обвисла, зайва шкіра звисала з кісток та ослаблих м'язів.
— Бетті, у вас непоганий вигляд.
— Не надто худюща? Як думаєте?
— У наш час неможливо бути занадто худими. Худорлявість тепер модна.
— Бетті всіх нас переживе, — сказав Равік, прийшовши з темної вітальні.
— Але не Росса, —. оголосила Бетті з таємничою усмішкою на вустах. — Він весь аж цвіте — засмаглий, випромінює життя.
— За два тижні засмага зникне. У Нью-Йорку зима.
— Я теж би залюбки поїхала до Каліфорнії, — сказала вона. — Саме тепер, узимку, було б дуже корисно туди з'їздити. Але звідти до Європи ще далі!
Я озирнувся. У складках портьєр відчувався дух смерті. Її запах ще не був такий сильний, як від сотень трупів у крематорії. Крім того, там він був інший: вже пролилася кров і солодкавий запах, що виникає перед розкладанням, змішувався з гострим, трохи їдким запахом газу, який залишився в легенях. А тут панував теплий, затхлий, але вже солодкавий запах, який міцно в'ївся у все навколо, позбутися його можна було тільки на кілька хвилин — відчинивши вікна чи побризкавши лавандовою водою. А тоді він знову повертався. Я добре знав той запах. Смерть уже не чигала надворі, за вікном, вона вже була тут, у кімнаті — ще принишкло сиділа по кутках, але вже чекала..
— Тепер так швидко темніє, — сказала Бетті. — Тому ночі здаються довжелезними.
— Не вимикайте вночі світла, — запропонував Равік. — Коли не ходиш на роботу, пори дня можна ігнорувати.
— Я так і роблю. Боюся темряви. У Берліні я ніколи нічого не боялася.
— Це вже в минулому, Бетті. Усе змінюється. Був час, коли я теж боявся прокидатися в темряві.
Вона вп'ялася в мене великими блискучими очима:
— Досі боїтеся?
— Тут, у Нью-Йорку, — так. У Каліфорнії — менше.
— А чому — менше? Що ви там робили? Ночами були, мабуть, не сам, так?
— Ні, Бетті. Просто забував про той страх. Усе дуже просто.
— Так найкраще, — підтвердив Равік.
Бетті пригрозила мені кістлявим пальцем і моторошно всміхнулася: ворухнулася обвисла шкіра її обличчя, наче по ній пройшлися невидимі кулаки.
— Та ви тільки гляньте на нього, — сказала вона і втупилася в мене вибалушеними очима. — Він просто щасливий.
— Хто тепер щасливий, Бетті? — заперечив я.
— Оце я вже точно знаю. Хто здоровий, той і щасливий. Але ніхто цього не знає, поки не занедужає. Проте відразу забуває, коли одужує. А по-справжньому усвідомлюєш це тільки перед смертю.
Вона випросталася. Під квітчастою нічною сорочкою зі штучного шовку її груди висіли, наче порожні мішки:
— Все інше — дурниці, — важко дихаючи, сказала вона кволим хрипким голосом.
— Я вам не вірю, Бетті, — сказав я. — У вас так багато хороших спогадів! Ви помогли стільком людям! А скільки у вас друзів!
На якусь мить Бетті замовкла. Тоді жестом підкликала мене ближче. Я неохоче підійшов, вона пахла м'ятними таблетками і тлінням.