— Саме так, Роберте.
Я кивнув, визнаючи свою поразку.
За місяць я продав чотири рисунки і написану олійними фарбами картину Дега "Répétition de Danse". "Репетицію танцю" купив Веллер. Сильверс відразу оголосив, що я продав полотно його клієнтові, а тому врізав мені комісійні.
Ще мені вдалося продати пастель Ренуара. Гольт купив її у мене, а через тиждень перепродав, виручивши тисячу доларів прибутку. Це надихнуло його. Тому він купив іще одну невеличку картину і знову ж таки заробив на ній дві тисячі доларів.
— Чи не хотіли б ви разом зі мною продавати картини? — запитав він мене.
— Для такого бізнесу потрібно багато грошей. Картини — дороге задоволення.
— Почнімо з малого. У мене є гроші в банку.
Я похитав головою. Я не відчував особливої лояльності до Сильверса, але одне знав точно: залишатися у Каліфорнії я не хочу. Незважаючи на кілька нервових потрясінь, мені здавалося, наче я живу тут у якомусь дивовижному вакуумі. Я немов завис у повітрі десь між Японією та Європою, і що більше переконувався в тому, що не зможу залишитися в Америці, то дужче хотів повернутися до Нью-Йорка. За ці тижні у мені навіть прокинулася якась гарячкова любов до цього міста, яка, напевно, виникла через усвідомлення, що моє життя в Нью-Йорку — лиш інтермецо на шляху в невідомість. Я старався заробити якнайбільше грошей, знав, що потребуватиму їх і в жодному разі не хотів опинитися на мілині. Тому я залишився навіть довше, ніж тривали зйомки фільму.
То був період моєї незалежності. Я практично нічого не робив, а тільки чекав, коли клюне риба. В останні тижні зйомок відчув, що Гольт і Веллер хоч і запитують у мене про якісь неважливі дрібниці, але тримають мене подалі від самого манускрипту. Я втратив їхню довіру і вони були переконані, що все знають краще за мене. Найдавніше те, що вони обидва — євреї, а я — ні, хоч, зрештою, це вже не мало значення. Вони вірили мені тільки до певного моменту, а потім у них виникли сумніви: вони вважали мене арійським перебіжчиком, який хоче помститися, щоб таким чином виправдати самого себе, а тому перебільшує і вигадує.
"У Нью-Йорку падає сніг, — писав Кан. — Коли ви повернетеся? Я зустрів Наташу. Вона майже нічого не могла про вас розповісти, думає, що в Нью-Йорк ви вже не вернетеся. Саме йшла до театру з власником "ролс-ройса". Як поживає Кармен? Я не маю від неї жодної звістки".
Читаючи цей лист, я сидів біля басейна. Земля має бути вже хоча б тому круглою, думав я, що постійно змішується горизонт. Багато років тому моєю батьківщиною була Німеччина, потім Австрія, Франція, Європа, далі Африка — і завжди будь-яка країна ставала моєю батьківщиною не тому, що я там жив, а тому, що я її покидав. Вона виринала на горизонті, як моя нова батьківщина. А тепер на обрії раптом замаячів Нью-Йорк і, можливо, так само на горизонті виникне і Каліфорнія, коли я повернуся до Нью-Йорка. Майже, як у пісні "Блукач" Франца Шуберта: "Щастя там, де нас нема".
Я зайшов до Кармен. Вона досі жила в тому ж будиночку, де я вперше зустрів її. Здавалося, відтоді нічого не змінилося.
— Через два тижні я повертаюся до Нью-Йорка, — сказав я. — Хочете поїхати зі мною?
— Але ж, Роберте! У мене контракт іще на п'ять тижнів. Я маю залишитися тут.
— А ви хоч щось робите?
— Я приміряла одяг. А в наступному фільмі отримаю невелику роль.
— Так завжди кажуть. Кармен, думаєте, з вас вийде акторка?
Вона розсміялася.
— Ні, звісно. Але хто взагалі може вважати себе актором? — Вона оглянула мене з ніг до голови. — А ви погарнішали, Роберте.
— Просто купив собі новий костюм.
— Та ні, річ не в тому. Ви схудли? Чи це тому, що ви такий засмаглий?
— Гадки не маю. Може, пообідаємо разом? У мене є гроші, можу повести вас у "Романофф".
— Добре, — хоч як це дивно, вона погодилася.
Кіноактори, які сиділи в "Романофф", зовсім її не цікавили. Вона навіть не переодягнулася. Був полудень. На Кармен були вузькі білі штани. Так я вперше зауважив, що в неї ще й розкішний задок. То було аж занадто: дивлячись на це трагічне обличчя, можна було змиритися навіть із короткими ногами, а тут іще й цей пружний прекрасний зад.
— Ви щось чули про Кана? — запитав я.
— Останнім часом він деколи мені телефонує. Але й ви щось від нього чули, правда? Інакше б ви до мене не прийшли.
— Ні, — збрехав я. — Я зайшов до вас, бо незабаром їду.
— Чому? Хіба ж тут не чудово?
— Ні.
Вона вивчала мене, як леді Макбет в юності.
— Через вашу кохану? Але ж є так багато жінок. Особливо тут. Та й, зрештою, всі жінки схожі одна на одну.
— Та ви що, Кармен! — вигукнув я. — Це ж маячня!
— Маячнею це вважають лише чоловіки.
Я глянув на неї. Вона трохи змінилася.
— Усі чоловіки теж схожі один на одного? — запитав я. — Не думаю, що всі жінки так вважають.
— Чоловіки — різні. Наприклад, Кан. Він — як чума.
— Що?
— Як чума, — повторила Кармен, усміхнено і спокійно. — Спершу хоче, щоб я поїхала до Голлівуда, а тепер, щоб я повернулася. Але я нікуди не поїду. Тут тепло. А в Нью-Йорку лежить сніг.
— Це єдина причина?
— Хіба цього недостатньо?
— Благослови вас Боже, Кармен. А може, все-таки поїдете зі мною?
Вона похитала головою.
— Через Кана я можу збожеволіти. А я проста дівчина, Роберте. Від його балачок у мене голова болить.
— Він не завжди тільки говорив, Кармен. Він із тих, кого називають героєм.
— На таке не проживеш. Герої повинні вмирати. А коли вони виживають, то перетворюються на страшенних зануд.
— Що? Хто вам таке сказав?
— А чому хтось мав мені це казати? Ви теж вважаєте мене безмозкою дурепою? Правда? Так, як і Кан?
— Ні, зовсім ні! Та й Кан не вважає вас дурною. Він обожнює вас.
— Він мене обожнює так сильно, що в мене аж голова тріщить. Це ще нудніше. Чому ніхто з вас більше не поводиться природно?
— Що?
— Природно, як решта людей. Наприклад, як моя господиня. Ви все відразу ускладнюєте.
Офіціант приніс "Macedoine des fruits".
— Так само як ось це, — сказала Кармен. — І що за помпезна назва! "Фрукти по-македонському"! А насправді — просто порізані фрукти з кількома краплями лікеру.
Я відвіз Кармен назад до її будиночка, курей та рудоволосої зразкової господині.