Прокинувся я досить пізно. Дівчини ніде не було. На серветці я побачив відбиток її губ. Напевно, вона залишила його, як німе вітання. Я кинувся шукати чек. Він був там. Нічого не пропало. Я навіть точно не знав, спав я з нею чи ні. Пригадав тільки, як вона стояла біля мого ліжка, а я відчував її голе прохолодне і гладеньке тіло; але не був переконаний, чи було ще щось.
Поїхав на студію. Вже була десята, але я вирішив, що спокійно можу відняти зі свого робочого дня дві години, які я вчора провів із Гольтом. Гольт відразу почав зі мною дискусію про сцену, яку саме знімав. Я ще здалеку почув пісню Горста Весселя. Гольт сумнівався, якою мовою її співати — німецькою чи англійською. Я запропонував німецьку версію. А він заперечив: тоді англійський текст звучатиме дивно. Ми спробували обидва варіанти. Я зауважив, що есесівці справляли на мене дивне враження, розмовляючи англійською. Вони відволікали від щоку, який був готовий щомиті затопити мене. Переді мною розгорталася вже не імітація дійсності, а театр, ще й іноземною мовою.
Після обіду я приніс Сильверсу Скоттовий чек.
— Другого рисунка ви не продали? — запитав він.
— Ви ж самі бачите, — відповів я сердито. — Інакше сума на чеку була б удвічі більша.
— Краще б ви продали інший рисунок. Той, що. намальований сангіною, — значно цінніший. Було б вигідніше продати їх разом.
Я нічого не відповів. Я тільки дивився на нього і думав, чи зможе він коли-небудь у житті говорити прямо, без жодних викрутасів. Мабуть, він і перед смертю викидатиме якісь коники, навіть якщо знатиме, що це вже йому ніяк не зарадить.
— Нас запросили, ввечері, — повідомив він. — Приблизно о десятій.
— На вечерю?
— Пізніше. Від вечері я відмовився. Ми йдемо на віллу до Веллера.
— І яка в мене роль? Асистента з "Лувру" чи Бельгійського мистецтвознавця?
— Асистента з "Лувру". Але перед тим ви повинні завезти туди картину Ґоґена. Якнайшвидше, бажано негайно. І добре було б відразу її почепити. Так картини справляють краще враження. Я покладаюся на вас. Надіюся, дасте собі раду. Картини на стіні продати вдвічі легше, ніж коли вони стоять на підлозі чи на стільці. Можете взяти таксі.
— Мені таксі не потрібне, — чванькувато зронив я. — У мене є машина.
— Що?
— Студійна. — Я промовчав, що йдеться про старенький "форд". На певний час я отримав перевагу над Сильверсом. Але о пів на десяту він запропонував скористатися моїм автомобілем, щоб поїхати на Веллерову віллу, і коли його побачив, відразу відскочив і вирішив замовити по телефону кадиллак. Я вмовив його поїхати на "форді", мовляв, для першого продажу так буде доречніше.
— "Форд" має серйозніший вигляд, бо "кадилаків" і "ролс-ройсів" тут хоч греблю гати. Кожна дрібна кінозірка має такий, а "форд" викличе в цьому штаті задавак і хвальків просто сенсацію у хорошому розумінні цього слова.
— Саме так я і планував, — погодився Сильверс, який мав звичку всіх невпевнених у собі людей: завжди доводити свою слушність. — Я хотів орендувати старий, вживаний кадиллак, але, зрештою, "форд" — це те ж само.
Ми потрапили на приватний показ фільму. Це була типова голлівудська практика: після вечері влаштовувати кіноперегляди. За традицією показували фільм того продюсера, який, власне, й організував прийом. Я потішався над Сильверсом: він був сама люб'язність, хоч і згорав з нетерпіння: Вбраний був у шовковий смокінг та туфлі-човники, а я — у свій синій костюм. І таких синіх костюмів було значно більше, ніж смокінгів. Тому Сильверс почувався "overdressed", себто був убраний вочевидь занадто ошатно. Він би з радістю поїхав додому і перевдягнувся. І, звісно, у всьому обвинуватив мене: я його належно не поінформував — хоча після обіду я не бачив нікого, крім одного лакея та старої Веллерової матері.
Минуло майже дві години, перш ніж знову спалахнуло світло. На власний подив, я побачив серед гостей Гольта і Танненбаума.
— Як так, що всі ми раптом опинилися на одній вечірці? — запитав я. — У Голлівуді так завжди?
— Але ж, Роберте, — дорікнув мені Гольт. — Веллер — наш продюсер! Саме його студія знімає наш фільм. Хіба ж ви цього не знали?"
— Ні. Звідки?
— Ви — щаслива людина. Я зараз же скажу йому, що ви тут. Він точно захоче з вами поспілкуватися!
— Я тут із Сильверсом. І з іншою метою.
— Можу собі уявити. Я вже бачив ту розряджену мавпу. Чому ви не прийшли на вечерю? Подавали фаршированого індика. Делікатес. Таке їдять тільки наприкінці осені. Приблизно те ж саме, що й різдвяна гуска в Європі.
— У мого шефа не було часу прийти на вечерю.
— Вашого шефа на вечерю не запросили. Якби Веллер знав, що й ви прийдете, обов'язково би вас запросив. Він знає, хто ви. Я розповів йому.
Якусь мить я насолоджувався думкою, що саме завдяки мені Сильверса запросили до Веллера і гадав, як він вибріхуватиметься, щоб все одно показати свою перевагу наді мною. Потім я забув про нього і роздивлявся гостей. Я зразу зауважив тут багато молодих і вродливих людей. А крім того, ще з півдюжини кінозірок, яких я знав з пригодницьких фільмів і вестернів.
— Знаю, що ви хочете запитати, — мовив Гольт. — Чому вони не на війні? Деякі — за станом здоров'я: вони отримали травми, граючи у футбол або в теніс, інші — під час роботи; а третім здається, що вони тут незамінні. Але багато хто таки пішов на війну, часто такі, що від них цього ніхто не сподівався. Ви ж саме це хотіли запитати, правда?
— Ні. Я хотів запитати, чи ми часом не на зустрічі полковників, їх тут просто сила-силенна!
Гольт розсміявся.
— Це наші голлівудські полковники. Ніхто з них ніколи не служив, але всі відразу стали майорами, підполковниками, віце-адміралами, капітанами та полковниками. Аж ген той капітан ніколи не запливав далі, ніж до Санта-Моніки, а той адмірал посідає прекрасне м'яке крісло у Вашингтоні. Ті полковники — то насправді кінопродюсери, режисери та агенти і всі вони зручно прилаштувалися у військовому підрозділі "фільм". Нижче майора тут нема нікого.
— Ви теж майор?
— У мене вроджена вада серця, а я знімаю антифашистські фільмі. Смішно, правда?
— Зовсім ні. Таке відбувається у всьому світі. Припускаю, навіть у Німеччині. Воїнів ніде не видно. Усюди розгулюють тільки ті, які й гадки не мають, що таке війна. Так звані "герої" тилу та захисники власної дупи. Я не про вас, Гольте. Як тут багато красивих людей! Мабуть, саме таке і має бути справжнє свято.