він гордовито списував на свою іспанську кров, а, щойно його зупиняли — чи есесівські патрулі, чи німецькі солдати, — він одразу атакував, і ті швидко втрачали впевненість і відступали, щоб не заробити прочухана від начальства. Кан швидко второпав, як сподобатися німцеві: гаркнути на нього добряче, і він уже твій навіки. Фашистську Іспанію на чолі з Франко вважали дружньою до Гітлера. Оскільки кожна диктатура породжує страх та вагання також і у власних, насамперед залежних, лавах, бо трактує поняття права суб'єктивно, роблячи його небезпечним навіть для особистих учинків, якщо ці вчинки не збігаються з певними перепадистими поглядами, то Кан зумів це боягузтво, яке разом із брутальністю є логічним наслідком будь-якої тиранії, використати на власну користь.
Кан був учасником руху Опору. Цілком імовірно, що гроші брав саме звідти, як і автівку, а головне — бензин, що його завжди мав удосталь, незважаючи на дефіцит. Кан перевозив агітки, перші підпільні газети, маленькі двосторонні памфлети. Я навіть знав випадок, коли німецький патруль зупинив його, збираючись обшукати машину, в якій він саме перевозив стоси нелегальної літератури. Кан зчинив такий ґвалт, що патрульні відступили так швидко, наче побачили гадюку. Втім, Канові цього було вочевидь замало. Він погнався за есесівцями і поскаржився на них на найближчому посту — звісно ж, попередньо позбувшись усіх нелегальних пакунків. Він навіть домігся, щоб німецький офіцер перепросив у нього за своїх нетямущих солдат. Угамувавшись, Кант урешті-решт покинув пост — віддав честь, як і годилося фалангісту, і почув у відповідь бадьоре "Гайль Гітлер!" Уже згодом він зауважив, що в машині лишилося ще два пакунки.
Час від часу в Кана з'являлися і незаповнені іспанські паспорти. Він урятував життя багатьом емігрантам, яких розшукувало гестапо, допомігши їм перейти кордон у Піренеях: примудрявся переховувати цих людей у французьких монастирях, аж поки траплялася нагода їх евакуювати. Я знав два випадки, коли Канові вдалося запобігти насильному поверненню емігрантів до Німеччини. У першому випадку він переконав фельдфебеля, що Іспанія дуже зацікавлена в полоненому, бо той прекрасно володіє мовами і його хочуть вишколити на агента-розвідника та послати в Англію; в другому діяв за допомогою коньяку і рому, а потім пригрозив охоронцям доносом, оскільки вони погодилися на підкуп.
Коли Кан раптово зник, плітки, наче зграя ворон, рознеслися серед емігрантів; Кожен знав, що ця кампанія однієї людини може закінчитися лише смертю. А Кан дедалі сміливішав і сміливішав, немов кидаючи виклик самій долі. Але враз усе стихло. Я припускав, що в якомусь концтаборі фашисти давно вже забили його до смерті чи, мов оббіловану тушу, повісили на гак для м'яса, — поки не почув від Лягманна, що Кан утік.
Я зустрів його в магазині, де по радіо саме транслювали промову президента Рузвельта. Неймовірний гамір долинав крізь відчинені двері аж надвір. Перед вікном стояли люди і слухали. Я спробував поговорити з Каном, але зрозумів, що це неможливо, — хіба що кричати. Ми порозумілися жестами. Він скрушно стенув плечима, вказав на радіо, на юрбу й усміхнувся. Я збагнув: для нього важливо, щоб люди слухали промову Рузвельта, та й сам він не хотів пропустити її через мене. Я сів біля вікна, дістав цигарку і почав слухати політика, який подбав про те, щоб ми змогли приїхати до Америки.
Кан був худорлявий, чорноволосий, із великими чорними блиску-чими очима. Ще молодий, не більше тридцяти. Обличчя не видавало сміливих життєвих учинків; у його рисах проступала така задума і щирість, що він радше скидався на поета. Рембо і Війон теж були пое-тами; тільки поетові могло спасти на думку все те, що він витворяв.
Гучномовець раптово замовк.
— Даруйте, — вибачився Кан, — я мав дослухати промову до кінця. Бачили тих людей на вулиці? Частина з них ладна його просто вбити, у нього багато ворогів. Дехто вважає, що він втягнув Америку у війну, і докоряє йому за американські втрати.
— За ті, що в Європі?
— Ще й за ті, що в Тихому океані. Щоправда, японці вже зняли з нього всю відповідальність. — Кан поглянув на мене уважніше. — А хіба ми вже колись не бачилися? Можливо, у Франції?
Я пояснив йому мою проблему.
— І коли ви мусите виїхати? — запитав він.
— За два тижні.
— Куди?
— Гадки не маю.
— До Мексики, — сказав він. — Або до Канади. З Мексикою простіше, уряд там чуліший, вони прихистили вже іспанських вигнанців. Треба буде довідатися в посольстві. А які у вас документи?
Я розповів. Усмішка осяяла його лице.
— Завжди одне й те ж, — пробурмотів він. — Хочете зберегти свій паспорт?
— Я змушений. Це єдиний мій документ. Якщо зізнаюся, що він несправжній, мене кинуть за ґрати.
— Можливо, вже й не кинуть. Але вам від цього не полегшае. Маєте якісь плани на сьогоднішній вечір?
— Ні, жодних.
— Тоді зайдіть по мене о дев'ятій. Нам потрібна допомога. І є місце, де її можна знайти.
Кругле червонощоке обличчя з великими очима і дико скуйовдженим волоссям світилося добродушно, мов місяць.
— Роберте, — видихнула Бетті Штайн. — О, Боже, звідкіля ви тут узялися? Відколи ви тут? Чому я про вас нічого не чула? Ви ж могли бодай звісточку якусь надіслати! Але, звісно, у вас купа важливіших справ, ніж думати про мене. Типово як на…
— То ви знайомі? — зацікавився Кан.
Складно уявити, щоб хтось із учасників цього великого переселення народів не знав Бетті Штайн. Вона була матір'ю емігрантів, так само як раніше, у Берліні, — опікункою невідомих акторів, художників і письменників. Мала м'яке серце, прихильне до всіх і до кожного, хто цього потребував. Її милосердя вистачало на всіх; всеосяжність її натури межувала з тиранією. Або ти їй належав цілком, або ставав ворогом.
— Ви ж бачите, що знайомі, — звернувся я до Кана. — Кілька років ми не бачилися, і вже з порога вона мені докоряє. Тут нічого не вдієш, це у неї в крові. Російська кров.
— Майже. Я народилася у Бреслау, — пояснила Бетті Штайн. —— І досі цим пишаюся.
— Це ж треба, які доісторичні забобони існують, — спокійно відказав Кан. — От і добре, що знайомі. Нашому другові Россу треба допомогти.