— За два тижні вирушаю у Голлівуд, — оголосив Танненбаум, поки гостям накладали гуляш.
Метнувши погляд на двійнят, він надувся, мов індик.
— У якій ролі? — поцікавився Фризлендер.
— Як актор, у якій же іще?
Я нашорошив вуха. Про Голлівуд він говорив занадто часто, тому я недуже йому вірив. Щоправда, одного разу він уже там побував — зіграв маленьку роль біженця в антифашистському фільмі.
— Кого ви гратимете? — запитав я.
— Буффало Білла, — зронив хтось.
— Есесівського группенфюрера.
— Що?
— Ви ж єврей! — здивувалася місіс Фризлендер.
— То й що?
— З прізвищем Танненбаум?
— Мій творчий псевдонім — Гордон Т. Кроу. Літера Т — замість Танненбаума.
Усі недовірливо глянули на нього. Щоправда, емігранти часто грали нацистів — практичні голлівудські уми всіх європейців міряли однією міркою і їм було байдуже, хто вони — друзі чи вороги, адже вони все одно краще підходили на ці ролі, ніж корінні американці.
— Есесівського группенфюрера? — перепитав Фризлендер. — Це ж у них майже як генерал!
Танненбаум кивнув.
— А може, штурмбаннфюрера? — запитав я.
— Группенфюрера! А чом би й ні? В американській армії теж є генерали-євреї. Можливо, мого персонажа навіть підвищать у ранзі і тоді він стане обергенералом.
— А ви хоч трохи розумієтеся на військових званнях?
— Нащо це мені? У мене є роль. Звісно ж, цей персонаж — справжнє чудовисько. Я б ніколи не погодився грати симпатичного группенфюрера.
— Группенфюрер! — видихнула місіс Фризлендер. — А я думала, таку важливу птицю мав би грати сам Гері Купер!
— Американці відмовляються від таких ролей, — пояснив маленький Везель, суперник Танненбаума. — Це псує їхню репутацію. Вони хочуть подобатися публіці. Тому такі ролі вони віддають емігрантам. А ті змушені грати нацистів, щоб не вмерти з голоду.
— Мистецтво — це мистецтво, — бундючно пояснив Танненбаум. — Хіба ви не погодилися б зіграти Распутіна, Чингісхана чи Івана Грозного?
— Це головна роль? — запитав я.
— Ні, — втрутився Везель. — Як така роль може бути головною? Головну роль грає симпатичний американець із благочестивою американкою. Як завжди!
— Не сваріться! — закликав Фризлендер. — Краще допомагайте один одному. Що на десерт?
— Сливовий пиріг і торт "Захер".
Як завжди у Фризлендерів, для усіх гостей приготували додому миски з їжею. Равік відмовився. Танненбаум і Везель попросили ще по одній порції торта. Кухарка, якій я нишком тицьнув два долари, дала мені зручний луджений банячок із мідними ручками, а для торта — розмальовану картонну коробку. Двійнята отримали подвійну порцію. Кармен відмовилася, вона була надто лінива, щоб щось нести.
Ми попрощалися, як бідні родичі.
— Як мені розлучити цих дівчат? — тихо запитав мене группенфюрер Танненбаум. — Вони їдять удвох, живуть удвох і навіть сплять удвох!
— Як на мене, це не так уже й складно, — відповів я. — Було б гірше, якби вони були справжні сіамські близнюки.
Того вечора Наташа пішла до фотографа. Вона дала мені ключ від квартири, щоб я там на неї зачекав. Я піднявся наверх із гуляшем і тортом. Тоді ще раз спустився на Другу авеню, щоб купити пива.
Коли я відімкнув двері і зайшов до порожньої квартири, у мене виникло дивне відчуття. Я ніяк не міг пригадати, чи робив колись щось подібне. Я завжди заходив або в готельний номер, або йшов до когось у гості. А тепер мені здалося, що я повернувся додому, у власне помешкання. Коли я відчиняв двері, мене охопив щемливий трепет. Здавалося, наче щось здалеку покликало мене, нагадавши про батьківський дім, що я давно вже його не згадував. Квартира дихнула на мене прохолодою, я почув гудіння кондиціонера біля вікна і холодильника в кухні. Ці звуки здавалися дружніми духами, що охороняють квартиру. Ввімкнув світло, пиво поставив у холодильник, а гуляш на плиту, на маленький вогонь, щоб розігріти. Потім знову вимкнув світло і відчинив вікно. Гаряче повітря потоком хлинуло в кімнату, нестримне та жадібне. Від маленького синього вогника на плиті поширювалося слабке таємниче світло. Я налаштував радіо на станцію з класичною музикою, без реклами. Грали прелюдії Дебюссі. Я сів у крісло біля вікна і глянув на місто. Розслабився і насолоджувався спокоєм. Я вперше чекав на Наташу. Ще не розповів їй, що мені доведеться поїхати з Сильверсом до Каліфорнії.
Вона прийшла приблизно через годину. Я почув, як у замку провернувся ключ. На секунду подумав, що несподівано прийшов власник квартири, але потім упізнав Наташині кроки.
— Ти тут, Роберте? Чому ти сидиш у темряві?
Вона кинула валізку з речами в кімнату.
— Я брудна і дуже голодна. З чого мені почати?
— З купання. А тим часом я накладу тобі тарілку гуляшу по-сеґедському. Він уже гарячий, стоїть на плиті. До гуляшу є малосольні огірки, а на десерт — торт "Захер".
— Ти знову був у тої казкової кухарки?
— Так. І приніс купу їжі, як ворона для своїх пташенят. Нам два-три дні не потрібно буде нічого купувати.
Наташа вже знімала з себе одяг. Вода у ванні парувала і пахла гвоздиками від "Мері Чесс". Я приніс гуляш. На мить у світі знову запанував мир і спокій.
— Сьогодні тебе знову фотографували як імператрицю Євгенію з діадемою від "Ван Кліф і Арпельс"? — запитав я, поки вона насолоджувалася запахом гуляшу.
— Ні. Я була Анною Кареніною. Закутана в шубу по саму шию, чекала на петербурзькому чи московському вокзалі на свою долю в особі Вронського. Я аж злякалася, коли вийшла на вулицю, а там не було снігу.
— Ти схожа на Анну Кареніну.
— Досі?
— Узагалі.
Вона розсміялася.
— Кожен уявляє собі Анну Кареніну по-своєму. Боюся, вона була значно товстіша за теперішніх жінок. Було так заведено.
У дев'ятнадцятому столітті полюбляли рубенсівські форми, довгі тверді корсети на китовому вусі та сукні аж до підлоги. Епоха ванн щойно лише починалася. А що ти робив тут без мене? Читав газети?
— Навпаки! Намагався не думати ні про газетні заголовки, ні про передовиці.
— Чому?
— Бо все одно нічим не можу зарадити.
— Тільки одиниці можуть. Не враховуючи солдатів.
— Так, — погодився я. — Не враховуючи солдатів.
Наташа віддала мені тарілку.
— Ти теж хотів би стати солдатом?
— Ні. Це нічого не змінило б.