— Думаю, кілька тижнів тому тобі було б байдуже.
— Справді? Можливо. У мене нема почуття гумору, схоже, проблема саме в цьому.
— У тебе є почуття гумору. Просто сьогодні воно тебе зрадило.
— У кого воно взагалі може бути за такої спеки?
— У Фрейзера, — сказала Наташа. — 3 нього воно просто фонтанує, навіть за такої погоди.
Безліч суперечливих думок зароїлося у моїй голові, але жодної з них я не висловив. Натомість спокійно сказав:
— Він мені дуже сподобався. Його чудове почуття гумору не можна не помітити. До того ж він дуже цікавий співрозмовник.
— Налий мені ще півчарки, — сміючись і спостерігаючи за мною, попросила Наташа.
Я налив їй півчарки горілки.
Вона підвелась і погладила мене.
— Куди ти хочеш піти? — запитав я.
— А ти куди?
— Я не зможу затягти тебе до себе в номер. Тут занадто людно.
— То затягни мене у якийсь прохолодний ресторан.
— Добре. Але не в "Короля морів". На Третій авеню є маленький французький ресторанчик. Бістро.
— Дорогий?
— Не для чоловіка, в якого в кишені лежать двісті п'ятдесят доларів. Подаровані чи не подаровані, але вони вже мої.
Її очі заволокла ніжність.
— Правильно, Darling, — сказала вона. — До собачої матері ту мораль!
Я полегшено кивнув, немов щойно мені вдалось уникнути безлічі небезпек.
Коли ми виходили з ресторану, почало гриміти і блискати. У вихорах вітру клубочилися шматки паперу та пилюка.
— Починається! — зауважив я. — Треба негайно ловити таксі!
— Нащо? Таксі смердять від поту. Краще прогуляймося.
— Але ж зараз уперіщить злива. У тебе нема ні дощовика, ні парасолі. Буде гроза.
— Так навіть краще. Я планувала сьогодні ввечері мити голову.
— Але ж ти змокнеш, як хлющ.
— Я у нейлоновій сукні. Її навіть прасувати не доведеться. А в ресторані було аж занадто прохолодно. Ходімо! Якщо сильно литиме, сховаємося у якомусь під'їзді. Який вітер! Як він бушує! Як бентежить кров!
Ми йшли при самісіньких стінах будинків. Раптом блискавиці запалахкотіли усюди, над кожним хмарочосом, немов вискакували з лабіринту труб та кабельної мережі під асфальтом. А потім почався дощ, великі темні краплі падали на асфальт, спершу ми їх побачили, а тоді вже тоді відчули на нашій шкірі.
Наташа підставила під дощ обличчя, напіврозтулявши рот та заплющивши очі.
— Тримай мене міцно! — вигукнула вона.
Буря дужчала. Тротуари вмить спорожніли. Тільки у під'їздах будинків юрмилися люди, або де-не-де виднілися зіщулені постаті, які швидко бігли вздовж будинків; фасади хмарочосів волого виблискували у сріблястих переливах проливня; дощ перетворив асфальт на шумливе, неглибоке, темне море, по якому барабанили невидимі списи та стріли.
— О, Господи! — раптом вигукнула Наташа. — На тобі новий костюм!
— Пізно, — відповів я.
— Я думала тільки про себе! На мені нічого такого немає. — Вона підняла сукню аж до стегон. Була без колготок, у маленьких білих трусиках, навколо її білих лакованих босоніжок на високих підборах вирував дощ. — Але ти! Ти ж у новому синьому костюмі! Ти ще навіть не заплатив за нього всю суму!
— Запізно, — відповів я. — Крім того, його можна висушити і попрасувати. До речі, я вже за нього заплатив. Отож, ми й далі можемо вітати розбурхану стихію панічно-радісними криками! До біса синій обивательський костюм! Ходімо купатися у фонтані перед готелем "Плаза"!
Вона засміялася і штовхнула мене в під'їзд:
— Так ми принаймні врятуємо підкладку і кінський волос! Їх не вдасться випрасувати. Зливи бувають частіше, ніж нові костюми. А піднесення можна відчувати і в захищеному від дощу під'їзді. Ти-тільки поглянь, як блискає! І яка навколо прохолода! Це через вітер!
"І як тільки їй вдається поєднувати практичність із такими романтичними відчуттями?" — думав я, цілуючи її тепле маленьке обличчя.
Ми стояли між вітринами двох магазинів: в одній було виставлено корсети для старих повнотілих дам, над манекенами раз по раз спалахували блискавки; інша належала зоомагазину, в якому продавали тваринок. Стіна була вщерть заставлена поличками з акваріумами, зеленувате шовкове світло підсвічувало воду, в якій плавали кольорові рибки. В юності я сам розводив рибок, тому впізнав деякі види. То було дивне відчуття: у відблисках миготливого світла я несподівано побачив шматок дитинства. Воно беззвучно виринуло переді мною з іншого світу, який лежав по той бік усіх горизонтів, але який я ще пам'ятав; той світ полум'яними зигзагами оточували блискавки, але вони були невладні над його внутрішньою суттю, там усе залишало: ся незмінне, добра магія не дозволяла йому ні постаріти, ні зруйнуватися, ні забруднитися кров'ю. Я обіймав Наташу, відчував її тепло, але водночас частина моєї душі полетіла ген далеко аж до покинутого фонтана, який уже давно не бив із-під землі; зігнувшись над забутим водограєм, моя душа прислухалася до минулого, вже чужого та далекого, а тому прекрасного. Дні біля струмків, у лісах, біля маленьких озер, над якими в польоті завмирали тріпотливі бабки, вечори в садах, оточених бузковим живоплотом, — усе це безгучно і швидко пролітало перед моїм зором, наче кадри німого кіно.
— Що ти скажеш, якщо у мене відросте такий зад? — запитала Наташа.
Я обернувся. Вона дивилася в інший бік, на магазин із корсетами. На чорний манекен, яким здебільшого користуються кравчині, було натягнуто панцир, який підійшов би навіть валькірії.
— У тебе прекрасний задок, — сказав я. — І тобі ніколи не треба буде вдягати корсет, хоча ти й не така худа жирафа, як більшість сучасних дівуль.
— Добре. Дощ уже майже вщух. Лише трохи накрапає. Ходімо звідси.
Кинувши прощальний погляд на акваріум, я подумав, що спогади про минуле тільки пригнічують.
— Ти тільки глянь, там — мавпи! — вигукнула Наташа і показала вглиб магазину.
У великій клітці з обрубаним деревом вертілися дві неспокійні мавпи з довгими хвостами.
— Осьде справжні емігранти! У клітці! Аж так низько ви ще не падали!
— Ні? — запитав я.
Наташа глянула на мене.
— Я ж нічого про тебе не знаю, — відповіла вона. — І не хочу нічого знати. Немає нічого нуднішого, ніж переповідати одне одному життєві історії й ділитися своїми проблемами. Ми б тоді весь час клювали носом. — Вона ще раз глянула на корсет Брунгільди. — Як швидко минає життя! Скоро я теж така стану, лати будуть як на мене шиті, і я запишуся в якийсь жіночий клуб! Деколи я прокидаюся від жахіть, вся у холодному поті. А ти?