— Тут достатньо картин. А коли ви востаннє були в Парижі?
Я скорився долі. Після другого коктейлю підвівся:
— Пора братися до роботи. Ви вже вирішили, де висітиме картина?
— Я не впевнена. А ви що скажете?
Я знову показав на порожнє місце над канапою:
— Сюди так і проситься натюрморт із квітами. Крім того, тут добре освітлення.
Місіс Вімпер підвелася і пішла попереду мене — делікатна зграбна постать із блакитно-сріблястим волоссям. Якийсь час вона все навколо оглядала, а потім попрямувала до наступної кімнати. Там висів олійний портрет якогось чоловіка з масивним, на пів-обличчя підборіддям, що виступало вперед.
— Мій чоловік, — мимохідь пояснила жінка-лялька. — Помер 1935 року. Інфаркт. Забагато працював. Ніколи не мав часу. Тепер його в нього аж забагато.
Вона мелодійно засміялася:
— Американські чоловіки працюють, щоб умерти. В Європі все інакше, правда?
— Не зараз. Нині там помирає більше чоловіків, ніж в Америці. Вона обернулася.
— Ви про війну? Облишмо цю тему.
Ми пройшли ще через дві кімнати, а потім угору сходами. Там висіло кілька малюнків Ґіза. Я прихопив Ренуара та молоток і дивився, куди б прибити картину.
— Можливо, у моїй спальні, — недбало мовила місіс Вімпер і вказала напрямок.
Її спальня вражала чудовим поєднанням кремових відтінків та позолоти. Ліжко у стилі Людовіка Шістнадцятого, широке, кремового кольору, вкрите парчею, вишукані крісла, стільці й чорний лакований комод епохи Людовіка П'ятнадцятого. Увесь комод вкривала позолота у стилі шинуазрі, знизу виднілися бронзові ніжки. На мить я навіть забув про всі свої похмурі передчуття.
— Тут! — вигукнув я. — Тільки тут! Над цим комодом.
Місіс Вімпер не пустила ні пари з вуст. Вона глянула на мене затуманеним, майже відсутнім поглядом.
— А ви як вважаєте? — запитав я і приставив невеличке полотно Ренуара над комодом.
Вона й далі дивилася на мене, потім усміхнулася.
— Мені б стілець, — сказав я.
— То візьміть, — промовила врешті.
— Стільця епохи Людовіка Шістнадцятого?
Вона знову всміхнулася:
— А чом би й ні?
Я поторсав один стілець, він іще не хитався. Обережно став на нього і так само обережно взявся вимірювати стіну. За моєю спиною
було геть тихо. Я визначив висоту, на якій мала висіти картина, і приставив до стіни цвях. Перш ніж вдарити молотком, озирнувся. Місіс Вімпер стояла на тому ж місці, з цигаркою в руці і з дивною усмішкою на вустах дивилася на мене. Я почувався незатишно і намагався якнайшвидше все зробити. Цвях тримався міцно, я взяв із комода картину і почепив її. Потім зліз зі стільця і відставив його вбік. Місіс Вімпер навіть не поворухнулася. Вона знову розглядала мене.
— Вам подобається? — запитав я і взяв свої речі.
Вона кивнула і пішла поперед мене до сходів. Я полегшено видихнув і рушив за нею. Вона вернулася до першої кімнату і взяла графин:
— На коня?
— Залюбки, — погодився я, подумавши, що після другої склянки "на коня" скажу їй, що маю йти на похорон. Але моя відмовка не знадобилася.
У кімнаті далі панував дивний настрій. Місіс Вімпер дивилася на мене, але не бачила. Вона трохи всміхалася, але я не був упевнений — смішно їй чи ні. Як справжній мазохіст, припустив, що це вона насміхається з мене.
— Я ще не виписала чек, — сказала вона. — Прийдіть через кілька днів і заберіть його.
— Добре. Я вам передзвоню перед приходом.
— Можете й так приходити. О п'ятій я завжди вдома. І дякую за ваш рецепт із горілкою.
Я збентежено вийшов на парку вулицю. Не полишало відчуття, наче мене дуже тонко пошили в дурні, і зробила це людина, яка й сама, як на мене, мала смішний вигляд, тому я припускав, що наступного разу все буде так само. Але стверджувати напевне не міг. Усе могло б бути й інакше, хоч я не мав жодного бажання це перевіряти. Хай там як, небезпека начебто оминула мене. Сильверс точно захоче власноручно отримати чек. Він ні за що не дозволить мені глянути у свої карти.
— Ти без машини? — запитав я в Наташі.
— Без машини, без водія, без горілки і без настрою. Просто нестерпна спека. У цьому готелі треба було б встановити кондиціонер.
— Власник ніколи цього не зробить.
— Звісно, ні. Бандит.
— Але в нас є лід для "московського мула", — сказав я. — А ще імбирне пиво, лаймовий сік і горілка.
Вона ніжно глянула на мене.
— Ти справді все купив?
— Усе. До того ж я вже випив два мартіні.
Вона розсміялася:
— У місіс Вімпер?
— Так. Звідки ти знаєш?
— Вона цим славиться.
— Чим? Своїми коктейлями?
— І ними теж.
— Ця стара любить перехилити чарку. Аж дивно, що все минуло так гладко.
— Вона вже заплатила?
— Ще ні. Чому ти запитуєш? Думаєш, вона поверне картину? — стривожено спитав я.
— Ні, не думаю.
— У неї справді так багато грошей, що вона може купувати, не вагаючись?
— Так. Крім того, вона любить молодих чоловіків.
— Що?
— Ти їй сподобався.
— Наташа, — промовив я. — Ти серйозно? Невже ти хочеш звести мене з цією старою п'яницею?
Вона розсміялася.
— Іди, — мовила вона. — Зробиш мені "московського мула".
— Не наллю ні крапельки. Спершу скажи.
— А вона тобі сподобалася?
Я вирячився на Наташу.
— Отже! — промовила вона. — Місіс Вімпер любить молодих чоловіків. І ти їй сподобався. Вона вже запросила тебе на свою вечірку?
— Ще ні. Поки що тільки сказала прийти по чек, — відповів я розгнівано. — Але, можливо, все ще попереду!
— Не сумнівайся. — Наташа спостерігала за мною. — Але тоді вона запросить і мене.
— Ти впевнена? Ти вже часто чи робила, тому так докладно про все знаєш? Може, вона ще й на шию мала мені кинутися?
— Ні, — сухо відповіла Наташа. — Налий мені горілки.
— А чому не мартіні з горілкою?
— Бо я не п'ю мартіні. Ще є запитання?
— Так, багато. Я не звик, щоб мене продавали, ніби якогось альфонса.
Я не побачив, як Наташа плюснула в мене горілкою. Просто відчув, як вона стікає по моєму підборіддю. Вона вхопила пляшку: її очі здавалися про велетенські на блідому, як крейда, обличчі. Я виявився прудкіший, відібрав пляшку, перевірив, чи міцно сидить корок, і кинув її на найближчий плюшевий диванчик, подалі від Наташі. Вона відразу ж кинулася по пляшку, але я її перехопив, штовхнув у куток, залізною хваткою стиснув її руки і шарпнув за сукню.