Хоч похорон був і не надто дорогий, одначе організовано його з таким фальшивим пафосом, що, здавалося, збита з кількох дощок труна, відвезена звичайним возом на цвинтар, була б значно вартіснішим ушанування пам'яті небіжчика. Найдужче мені допікало фарисейство: все і всі в чорному, патетичні гримаси, скорботні обличчя, вазони з самшитом при вході та орган, роль якого, як всі прекрасно знали, виконував грамофонний запис. Моїм порятунком стала Бетті, яка раптом відчайдушно й голосно заридала — з червоним спітнілим обличчям, уся в чорних рюшиках.
Я розумів, що не зовсім справедливий. На похоронах важко уникнути як пафосу, так і таємного, глибоко прихованого почуття втіхи: адже не лежиш зараз у тій жахливій відполірованій коробці. Це відчуття, яке ненавидиш, але не можеш позбутися, все трохи викривлює, перебільшує і паплюжить. Крім того, я нервувався.
Болісні думки про крематорій роз'ятрювали мене дедалі більше, поки спокійно наближався до Чотирнадцятої вулиці. Я вже знав, що у похоронних бюро, звісно ж, немає власних крематоріїв — вони є тільки в концтаборах у Німеччині, — але ця думка засіла в моїй голові нав'язливим ґедзем, і я не міг її позбутися. Було важко згадувати про це, і я вирішив, що якщо після похорону доведеться ще й їхати на кремацію, як це було раніше узвичаєно в Європі, то я відмовлюся. Ні, навіть не відмовлюся, а просто зникну. Говорив Ліпшютц. Я його не слухав. Мене оглушило від задухи та різкого запаху квітів навколо труни. Я побачив Фризлендера та Рабиновича. Прийшло приблизно двадцятеро чи тридцятеро людей. Половини я не знав, але було видно, що це переважно письменники чи актори. Двійнята Коллер теж прийшли: вилискуючи волоссям, вони посідали біля Фризлендера та його дружини. Кан був сам. Кармен примостилася на дві лавки попереду, і в мене склалося враження, що поки Ліпшютц говорив, вона просто спала. Усе відбувалося непослідовно, як і на кожній панахиді. Людей охопило щось, як завади, незрозуміле, і вони намагалися молитвою, органною музикою і промовами надати своїм відчуттям ясності, але тільки жахливо все спотворювали: по-міщанському жалісливо і максимально фальшиво.
Раптом до труни підійшло четверо чоловіків у чорних пальчатках, вони швидко й легко її підхопили — їхні рухи нагадували рухи добре вишколеного ката — і безгучно, на гумових підошвах, винесли небіжчика надвір. Усе закінчилося швидше, ніж я гадав. Коли вони проходили повз мене, здалося, що шлунок почав підійматися, а потім здивовано відчув, як мої очі зайшлися слізьми.
Ми вийшли на вулицю. Я роззирнувся, але труни ніде не побачив. Біля виходу опинився поруч із Фризлендером. Я обдумував, чи в таку мить йому можна подякувати за позику.
— Ходімо, — сказав він. — Я на машині.
— Куди? — панічно запитав я.
— До Бетті. Вона приготувала щось випити і з'їсти.
— У мене обмаль часу.
— Зараз обід. І ви не мусите залишатися надовго. Тільки щоб вона вас побачила. Вона все бере близько до серця. Завжди. Ви ж знаєте, яка вона. Ходімо.
Рабинович, дівчата Коллери, Кан і Кармен поїхали разом із нами.
— Це єдина можливість утримати її прощатися з Моллером, — пояснив Рабинович. — Ми сказали, що після похорону всі прийдуть до неї. Маєрова ідея. І вона подіяла. У Бетті переміг образ доброї господині, який вона плекає вже десятиліттями. Вона встала о шостій ранку, щоб усе приготувати. Ми сказали, що в таку спеку найкраще готувати салати і закуски. А приготувати їх забирає найбільше часу, адже вони мають добре охолонути. Тому вона поралася майже до самого похорону. Слава Богу! Бо страшно уявити, який у Моллера вигляд за такої спеки!
Бетті вийшла нас зустріти. Двійнята Коллер відразу пішли допомогти їй на кухні. На столі вже стояв порцеляновий посуд. Беттина неймовірна турбота зворушувала і вражала.
— Колись це називалося тризною, — зауважив Рабинович. — До речі, цей прадавній звичай….
Захопившись, він прочитав довгу тираду про походження цього обряду ще на світанку цивілізації.
"Справжній німець", — подумав я, неуважно слухаючи його пояснення і намагаючись не проґавити нагоди вислизнути.
Прийшли двійнята Коллер зі стравами — сардини в олії, куряча печінка і тунець з майонезом. Вони роздали тарілки. Я побачив, як Маєр ІІ, який час від часу приходив до Бетті, нишком ущипнув одну з них за апетитний задок. Життя тривало. Воно було жахливе чи прекрасне, залежно від того, як його сприймати. Простіше вважати його прекрасним.
Решту дня я слухав Сильверсові напучування. Він навчав мене чергового трюку: я мав казати клієнтові, що картини нема, хоча насправді вона висіла у Сильверсовому кабінеті. Я мусив був запевняти клієнта, що її саме надіслали одному з Рокфеллерів, Фордів чи Меллонів на ознайомлення.
— Ви не повірите, як це впливає на клієнта, — пояснив Сильверс. — Снобізм і заздрощі — два безцінні союзники антиквара. Якщо картину бодай раз виставляли у Луврі чи в музеї "Метрополітен", її цінність зростає. Для обивателя робота стає жаданіша і привабливіша, якщо нею цікавиться якийсь мільйонер.
— А як щодо тих, хто справді любить живопис?
— Ви про справжніх колекціонерів? Вони вимирають. Тепер картини купують або щоб вкласти гроші, або щоб похизуватися.
— А раніше було інакше?
Сильверс іронічно глянув на мене.
— За мирних часів ця тенденція не така поширена: тоді розуміння мистецтва формується поступово, протягом одного-двох поколінь. Після кожної війни відбувається перерозподіл майна: одні банкрутують, інші збагачуються. Старі колекції розпродують, багатії-вискочки стають колекціонерами. І аж ніяк не через нестримну любов до мистецтва. І звідки б вона раптом з'явилася у якогось земельного спекулянта чи фабриканта-зброяра? Ця любов приходить тільки після перших мільйонів. Здебільшого тому, що жінці вривається терпець: чому вона досі не має жодного Моне, коли в Джонсонів їх аж два?! Це як із кадилаками та Лінкольнами. — Сильверс добродушно і гортанно розсміявся, у нього аж забулькало в грудях. — Бідолашні картини. Їх уже давно перетворили на справжніх рабів.
— А ви продали б картину якомусь бідняку за частину її вартості, якби він любив її більше за життя, але не мав грошей, щоб цілком заплатити за неї? — запитав я.