Каплиця похоронного бюро не вміщала всіх охочих попрощатися. Бетті допомогла багатьом людям, які вже давно її забули. Але тепер вони заповнили ряди цієї псевдоцеркви з фальшивим органом, що насправді був грамофоном, на якому крутили платівки з голосами давно померлих співачок та співаків — це нагадувало Німеччину, якої вже давно не існувало. Ріхард Таубер співав німецькі народні пісні — єврейський співак із одним з наймелодійніших голосів у світі, варвари викинули його з батьківщини і він помер від раку легенів у Англії. Таубер співав: "Ах, як я можу покинуть тебе, я ж кохаю тебе до нестями, тільки єдину тебе". Це було важко витримати, але так заповіла Бетті. Вона не хотіла, щоб із нею прощалися під звуки англійських пісень. Позаду я почув голосний схлип, наче хтось сякається, обернувся і побачив Танненбаума. Він сидів неголений, із запалими очима та з землянисто-сірим лицем. Мабуть, приїхав із Каліфорнії і не встиг виспатися. Своєю кар'єрою він завдячував невгамовній Бетті.
Ми ще раз зібралися у її квартирі. На цьому наполягла теж вона. Хотіла, щоб ми веселилися. Стояло кілька пляшок вина, Ліззі та Везель потурбувалися про склянки та випічку з угорської пекарні.
Але весело не було нікому. Ми всі там просто стояли; здавалося, що нас покинула не сама лише Бетті, а багато людей.
— А що буде з квартирою? — запитав Меєр-другий. — Кому вона перейде?
— Бетті заповіла квартиру Ліззі, — сказав Равік.
— Квартиру й усе, що в ній.
Меєр-другий обернувся до Ліззі:
— Ви ж точно захочете її позбутися. Вона завелика тільки для вас однієї. А ми саме шукаємо квартиру на три особи:
— За неї заплачено до кінця місяця, — сказала Ліззі з заплаканими очима і простягла Меєру-другому склянку.
Він випив:
— Ви ж її точно хочете позбутися, правда? І віддасте її друзям, а не чужим людям!
— Містере Меєр, — сердито втрутився Танненбаум. — Це обов'язково зараз обговорювати?
— А чом би й ні? Знайти квартиру дуже важко, особливо стару, з низькою орендною платою. Тому діяти треба швидко. Ми і так вже довго чекаємо!
— То почекаєте ще кілька днів!
— Чому? — здивовано запитав Меєр-другий. — Завтра я вирушаю в тур і повернуся до Нью-Йорка аж через тиждень.
— То зачекайте до наступного тижня. Є така річ як повага до пам'яті померлого.
— Я про це й кажу, — не здавався Меєр-другий. — Замість того, щоб квартиру вихопив із-під носа хтось чужий, краще віддати її знайомим Бетті. Так ми точно виявимо більше поваги до її пам'яті!
Танненбаум аж кипів від люті. Через іншу сестру він вважав себе також і захисником Ліззі.
— Звісно ж, ви б хотіли отримати квартиру безплатно?
— Безплатно? Ніхто такого не каже. Можна було б частково оплатити переїзд та купити деякі меблі. Ви ж не захочете робити бізнес на такій сумній події?
— А чом би й ні? — вигукнув побагровілий Танненбаум. — Ліззі місяцями безплатно піклувалася про Бетті, і за це вона залишила їй квартиру. І Ліззі не даруватиме її якимось волоцюгам!
— Я б вас попросив, перед обличчям смерті…
— Містере Меєр, вгамуйтеся, — мовив Равік.
— Що?
— Годі. Викладіть вашу пропозицію міс Коллер у письмовій формі і заспокойтеся врешті-решт.
— У письмовій формі? Ми що — нацисти якісь? Я про те, що моє слово…
— Але й стерв'ятник, — гірко кинув Танненбаум. — До Бетті не приходив ніколи, але хоче забрати квартиру в бідної Ліззі, перш ніж вона дізнається, скільки та коштує!
— Ви залишитеся тут? — запитав я. — Чи у вас іще є справи у Голлівуді?
— Мушу повертатися. Маю невеличку роль у ковбойському фільмі. Дуже цікаву. А ви знаєте, що Кармен вийшла заміж?
— Що?
— Тиждень тому. За власника садівництва з долини Сан-Фернандо. Хіба вона не зустрічалася з Каном?
— Не знаю. Не думаю, що по-справжньому. А ви впевнені, що вона справді вийшла заміж?
— Я був на весіллі. Як свідок із боку Кармен. Її чоловік високий, простодушний і геть посередній. Кажуть, раніше він добре грав у бейсбол. Вони вирощують салат і квіти, а ще мають птахоферму з курками.
— Кури, — сказав я, — тоді все ясно.
— Той чоловік — брат господині, в якої вона жила.
Я дивувався, чому Кан не прийшов на похорон. Тепер зрозумів: він хотів уникнути ідіотських запитань. Вирішив до нього зайти.
Саме була обідня перерва.
Він сидів у товаристві Гольцера і Франка. Гольцер раніше був актором, а Франк — відомим німецьким письменником.
— Як там було у Бетті? — запитав Кан. — Ненавиджу похорони в Америці. Розенбаум виголошував промову біля труни?
— Його неможливо зупинити. Він говорив німецькою, а потім англійською з саксонським акцентом. На щастя, англійською зовсім трохи. Забракло словникового запасу.
— Цей чоловік — Немезида всіх емігрантів, — сказав Кан Франкові. — Раніше він був адвокатом, але тут не має дозволу на роботу, тому говорить, де тільки може. Найохочіше — на всіляких зібраннях. Тому жодному емігрантові не вдається потрапити до крематорію без його єлейних слів. Він усюди прилазить без запрошення. І ніколи не сумнівається, що конче необхідний. Якщо я колись опинюсь у лапах смерті, то постараюся померти у відкритому морі, щоб втекти від нього, але тоді він, напевно, з'явиться на кораблі як незареєстрований пасажир або проповідуватиме з гвинтокрила. Уникнути його просто неможливо.
Я глянув на Кана. Він був дуже спокійний.
— Біля моєї труни він може проповідувати скільки завгодно, — похмуро мовив Гольцер. — У Відні, коли його звільнять. Біля труни горе-коханця з лисиною, постарілим обличчям, але з юною душею.
— Для лисин придумали перуки, — зауважив я.
У 1932 році Гольцер був улюбленцем публіки. У ранкових виставах виконував ролі молодих коханців, грав природно та енергійно. Рідкісне поєднання таланту і прекрасної зовнішності просто зачаровувало глядачів. А тепер він поважчав на п'ятнадцять фунтів, облисів, від його послуг відмовилися англійські театри і невдачі перетворили його на похмурого мізантропа.
— Я не можу показатися перед своєю публікою, — сказав він.
— Але та публіка теж постаршала на дванадцять років, — зауважив я.
Від відмахнувся:
— Вони не бачили, як я старію. Вони не старіли разом зі мною. І пам'ятають мене Гольцером 1932 року.
— Гольцере, ви смішний, — докинув Франк. — Це ж зовсім не проблема. Просто перейдіть на характерні ролі, от і все.