Наташу, яка вийшла в короткій піджакоподібній сукні з шифоновою шаллю, що розвівалася за її спиною, вона була маленька і трохи хиталася, наче у неї задовгі ноги. "Цікаво, а де я буду в травні?" І знову в моїй уяві розвалився час, наче переді мною луснув пакет із помідорами, і безглуздий калейдоскоп знову закрутився. "Ми всі не придатні для нормального життя, — сказав Кан. — Чи ви можете уявити мене в ролі агента радіофірми, який має сім'ю, обирає на виборах демократа, відкладає гроші і намагається стати церковним настоятелем якоїсь парафії? Ми непридатні для нормального життя, нас воно добряче пошарпало, наче жертв вибуху. Дехто відбувся легкими пораненнями, дехто навіть виграв від цього, дехто став калікою, але поранені, про яких я кажу, ніколи більше не зможуть нормально жити і, врешті-решт, просто загинуть. Травень 1945-го! Або червень чи липень! Час, який усі ці роки тягнувся так нестерпно довго, раптом нестримно помчав уперед. Я поглянув на Наташу: вона стояла на платформі, освітлена з усіх сторін, трохи нахилена вперед, обличчя у профілі до мене, напевно, від неї ще трохи пахло цибулею, вона здалася мені фігуркою богині на носі невидимого корабля, який мчить у морі світла, змагаючись із часом.
Раптом усі прожектори погасли. Розмите й сіре світло звичайних студійних ламп ледве пробиралося крізь завісу уявного туману.
— Кінець! — вигукнув Горст. — Пакуймося! На сьогодні досить!
Крізь шелест шовкового паперу та шурхотіння картону до мене підійшла Наташа. На ній були взята напрокат шуба й рубінові сережки.
— Інакше не можу, — сказала вона. — Залишила їх собі на сьогоднішній вечір. Завтра поверну. Я таке часто роблю. Молодий блондин знає. Вони розкішні.
— А якщо ти їх загубиш?
Вона глянула на мене так, наче я зробив непристойне зауваження, та ще й у невідповідний момент.
— Вони застраховані, — відповіла вона. — "Ван Кліф і Арпельс" страхують усе, що дають нам напрокат.
— Добре, — сказав я швидко, щоб вона не встигла дорікнути мені обивательською поведінкою, як завжди за таких ситуацій. — Отже, у нас тепер є стратегія на вечір. Поїмо в "Павільйоні".
— Нам необов'язково тепер стільки їсти, Роберте! Я ж уже з'їла стейк по-татарському.
— Поїмо сьогодні, як справжні шахраї та фальшивомонетники, і навіть краще за князів-міщанів.
Ми пішли до дверей.
— Милий Боже! — вигукнула Наташа. — На мене ж чекає "ролс-ройс", а я про нього зовсім забула!
Я став як вкопаний.
— З Фрейзером? — запитав я недовірливо.
Ні, звісно. Він сьогодні поїхав. Сказав, що пришле сьогодні ввечері по мене машину: він припускав, що я затримаюся допізна. А я й забула.
— Відішли його.
— Але ж Роберте. Він уже тут. Ми ж часто на ньому їздили. Тут нема нічого такого!
— Зараз піниться моя міщанська кров, — відповів я. — Раніше все було інакше. А тепер я тебе кохаю і оскільки я став дрібним капіталістом, то здатен заплатити за таксі.
— Невже шахраям та фальшивомонетникам не пасує "ролс-ройс"?
— Звучить дуже привабливо, тому мені важко відразу щось відповісти. Візьмімо таксі, щоб уникнути каяття. Зараз приємний вечір, потріскує мороз. Скажи водію, що ми хочемо поїхати в ліс, або просто прогулятися.
— Як хочеш, — сказала вона нерішуче і ступила вперед.
— Стій! — вигукнув я. — Я передумав. Пробач мені, Наташо. Те, що дає тобі задоволення, значно важливіше, ніж просочена кислотою мораль ревнивця. Сідаймо!
Вона сиділа біля мене, наче заморська птиця.
— Я не зняла макіяж, — пояснила вона. — Це тривало б занадто довго, і я б надто сильно зголодніла. Крім того, у Горстовій студії надто гамірно. Я б тільки встигла замаститися, покрити обличчя кремом для заспокоєння шкіри і в результаті б скидалася на общипану курку.
— Ти схожа не на общипану курку, — сказав я, — а на голодну заблукану райську пташку. Або на незайману діву з невідомого племені у Тімбукту на Гаїті, яку приготували і прикрасили для жертвопринесення. Що більше жінка змінює власну зовнішність, то ліпше. Я старомодний шанувальник жінок і вважаю їх чимось особливим, що потрапило до нас із джунглів або з прадавнього незайманого лісу. Водночас я ворог жінок, які хочуть бути рівноправними компаньйонами та партнерами по бізнесу.
— Отже, ти справжній варвар!
— Я безнадійний романтик!
— Як думаєш, а в мені достатньо варварства? Фальшиві штучні вії, грим для кінозйомок, вкрадені коштовності, нова зачіска і взята напрокат шуба. Чи цього досить для твого уявлення про фальшивомонетників?
Я засміявся. Вона нічого не знала про моє фальшиве ім'я і мій підробний паспорт і вважала все це звичайним жартом.
— Горст прочитав мені лекцію, яка зайшла значно далі. Про жінок і про політиків. Там ішлося навіть про фальшиві груди, зуби, волосся та зади.
— У політиків теж?
— У політиків були ще й фальшиві переконання. Фальшиві груди теж, на них можна проливати крокодилячі сльози. І це ще далеко не все. Зачекай, поки я розрахуюся фальшивими грішми!
— Хіба ми не завжди так чинимо?
Я взяв її за руку.
— Можливо. Але інтереси справи понад усе. У давнину брехня не вважалася чимось поганим, навпаки, її прирівнювали до розуму. Ти тільки згадай хитромудрого Одіссея. Як прекрасно тут із тобою сидіти: під гірляндами ліхтарів, в оточенні плоскостопих офіціантів, і спостерігати, як ти поглинаєш яловичий стейк. Я обожнюю тебе, Наташо, з багатьох причин. Одна з найвагоміших — твій апетит. І це в наш час, коли на цьому велетенському ситому острові між двох океанів усі сидять на дієті, а на решті планети лютує голод. Жінки бояться тут навіть зайвого листка в салаті і їдять, наче кролики, поки цілі континенти голодують. А в тебе вистачає мужності розправитися гострим ножем із цим "Шатобріаном". Я тішуся, вже тільки дивлячись, як ти їси. На інших жінок викидають купу грошей, а вони трохи покопирсаються в тарілці, а потім усе залишають. У нападі люті готовий просто задушити їх на якійсь темній алеї. А ти…
— Які ще інші жінки? — перебила мене Наташа.
— Будь-які! Ти тільки роззирнися! У цьому прекрасному ресторані їх ціла купа! Вони їдять салат, п'ють каву і влаштовують чоловікам сцени тільки тому, що казяться з голоду. І це єдиний тип люті, на який вони здатні. А в ліжку — такі тихі й сумирні, що навіть дошка у порівнянні з ними здається в'юнкою гадюкою. А ти…