Примітки
Трагедія була опублікована in folio 1623 року. Точних відомостей про час її написання не збереглося. Деякі вчені вважають, що до роботи над трагедією Шекспір звернувся перед створенням "Короля Ліра", тобто десь у 1604-1605 pp. Проте більшість шекспірознавців датують п'єсу 1607— 1608 pp. "Тімон Афінський", можливо, не зовсім був завершений драматургом. Низка сцен трагедії нагадують швидше начерки, ніж закінчені драматичні епізоди.
Сюжетними першоджерелами п'єси є "Паралельні життєписи" Плутарха та Діалог Лукіана "Тімон, або Мізантроп". У "Життєписі Антонія" Плутарх розповідає про те, що після поразки при Актії зневірений полководець вирішив наслідувати приклад людиноненависника Тімона. У зв'язку з цим наводиться кілька розповідей про афінського мізантропа. Історія Тімона повторюється і в "Життєписі Алківіада". Але в Плутарха ще немає зв'язаної фабули оповіді про Тімона. Завершений варіант легенди наводить Лукіан. У діалозі розроблено навіть тему скарбу, знайденого добровільним вигнанцем із Афін. До історії мізантропа зверталося багато авторів епохи Відродження. В Англії, наприклад, цей сюжет використовує в "Палаці насолод" (1566) У. Пейнтер. Автор "Закоханого Роланда" М. Баярдо переробив діалог Лукіана на п'ятиактну "Комедію про Тімона" (1487). Образ Тімона зустрічається і в "Дослідах" (1588) Монтеня, кн. 1, розд. 50. Поступово складається літературна традиція зображувати Тімона похмурим мізантропом, який не тільки ненавидить людей, але й заперечує саме людське буття, віддаючи перевагу "природньому", тваринному стану.
Тімон Шекспіра — трагічний герой, що особливо виразно відчувається при порівнянні образів Тімона і філософа-кініка Апеманта. На початку дії злий і в'їдливий Апемант постає прямим антиподом щедрого й великодушного Тімона. В міру розвитку сюжету протиставлення зовні згладжується, виникає навіть відчуття схожості цих образів. Однак саме тепер антагоністичність героїв досягає апогею. Кінік вважає людину незмінною за самою своєю природою, вбачаючи в її порочності природне виявлення людської сутності. Зводячи людину до рівня тварини, Апемант сповнюється самовдоволення, черпаючи втіху в абсолютності свого песимізму. Герой навіть не пробує кинути осуджуване ним суспільство: тут він звір серед звірів. Іншої форми буття для нього не існує.
На відміну від філософа-кініка, Тімон сприймає існуючий світопорядок як такий, що суперечить людському єству. Зневірений, сповнений гострого неприйняття людської недосконалості, герой зберігає цілісність своєї натури навіть при позірному переході її в свою протилежність. Він щедро розкидає золото, пригорщами жбурляючи його куртизанкам і розбійникам. Хоч він і зневажає Афіни, але це для нього рідне місто. Мізантропія Тімона породжена відчаєм, а не байдужістю. Любов до людини в душі героя не зникла без сліду, а перетворилася на любов-ненависть. Людська порочність, здавалося б, підтверджує правоту Апеманта. Проте Тімон не приймає ототожнення людського і тваринного буття, відстоюючи необхідність для людини піднестися над тваринною природою.
Гуманістична мораль не витримує випробування драматичною реальністю XVII ст. Усвідомлення того, що зло може ховатись і в самій природі людини, породжує трагічне світовідчуття нової епохи. Руйнується природний для гуманістичного світогляду порядок речей. Зрозуміти "схибнутий вік" прагнули герої "великих трагедій" Шекспіра. Намагається осмислити змінену дійсність і Тімон Афінський, який залишається, по суті, тим же "трагічним героєм", але охопленим безмірною ненавистю і відчаєм.
Своєрідність трагедії зумовлена її предметом. У "Тімоні Афінському" Шекспір прагне показати "трагічний розлад із світом, зведений самою свідомістю героя у вищий остаточний принцип — суб'єктивно кризисний світогляд" (Л. Пінський). Не індивідуальна доля, а світосприйняття героя, породжене станом суспільства, привертає увагу драматурга в трагедії. Соціальне домінує над індивідуально-неповторним на всіх художніх рівнях твору. Лише в суспільних зв'язках, як з Афінською державою в цілому, так і з її громадянами, показано Тімона. Особисте оточення героя зведене до мінімуму. Лірична лінія сюжету в п'єсі повністю відкинута.
Конфлікт трагедії гранично узагальнений. У центрі драматичної колізії — стосунки між індивідом і державою, показані в зіткненні двох протилежних світоглядів. У п'єсі немає образу особистого антагоніста Тімона, чиї дії привели б героя до втрати внутрішньої гармонії. Протистоїть героєві все афінське суспільство в цілому. Традиційний для шекспірівських трагедій 600-х років синтез ліричного і драматичного порушується, дія втрачає свою інтенсивність, а під кінець п'єси й зовсім згасає, відтісняється мовною стихією. П'єса перетворюється на грандіозну філіппіку проти світу, охопленого духом зажерливості й користолюбства.
Визначальним у зображенні Афінської держави стає поняття людської старості. "Дідами" називає Тімон сенаторів. Про "старече недоумство" правителів міста двічі говорить Алківіад. Світ "старіється",— твердить Живописець. Ознакою "старіння" суспільства, що оточує Тімона, стає його бездушність. Антигу-манні афінські закони, байдужі до людської долі їх виконавці. Полководець Алківіад звертається до сенату з проханням помилувати його друга, надавши йому можливість спокутувати провину на полі бою. Сенатори, які перетворилися на формальних виконавців букви закону, не тільки відмовляють Алківіаду, але й виганяють його самого з Афін за те, що він насмілився не згодитися з їхнім рішенням. Забувають "батьки міста" і про колишні заслуги Тімона перед Афінами.
Так само бездушні й співгромадяни героя, представлені у п'єсі як єдина, позбавлена індивідуальних ознак маса. У більшості з них нема навіть власних імен. В даному разі Шекспір звертається до традиції соціально-сатиричних персоніфікацій, яка утверджувалась іще народним театром середньовіччя. В епоху
Відроджена традиція була продовжена сучасником Шекспіра Бенбм Джонсоном, який створив т. зв. "теорію гуморів". Гумором Джонсон називає стан, коли "певна якість так оволодіває людиною, що спрямовує всі її прагнення, настрої та енергію в одне русло". Сатиричний гумор — це однобічний прояв у персонажі чогось негативного, цим є, наприклад, невдячність гостей Тімона. В подальших творах Шекспір до гуморів майже не звертається. У "Тімоні Афінському", проте, однобічність сатиричних персоніфікацій відповідає загальній викривальній тональності п'єси.