Пойда лежав на велетенському овальному листкові, в який, при бажанні, міг би й загорнутись.
— Чудово, — сказав голосом, якому, проте, бракувало колишньої бадьорості.
— Подорож ще не закінчилась, — відказав я.
— І де ж край?
— Потік, по березі якого ми йдемо, впадає в річку. Мусимо побувати там.
— Мусимо? І хто ж нас змушує?
— Обставини.
— Якщо не секрет, які саме?
— А такі, що ми зобов’язані знати місцевість, де нам судилося вік вікувати.
— Ти хочеш сказати, що залишишся в цих краях назавжди?
— Не лише я, а й Марія, і ви теж.
— Що ти ото говориш? Хто мене змусить зостатися тут?
— Ви, здається, казали, що знайомі з моєю брошурою... Нагадаю: пересування в часі вимагає великих витрат енергії.
— То й що?
— А те, що ви влізли в машину з напівпорожнім баком. До тріасу вам ще вистачило енергії, а от назад...
Пойда зблід. Мої дії, за якими він весь час пильно стежив, мабуть, були промовистим підтвердженням слів.
— Ти хочеш сказати, що я більше ніколи не повернусь додому? — мовив тихим голосом.
— Будьте готові до цього, — відказав я ухильно.
— Ти не ошукуєш мене, Заміховський? — В його очах з’явилося щось схоже на благання.
Я раптом відчув, як з мене виходить злість. Здавалося, що позбуваюся чогось дуже важкого. За якусь мить Пойда перетворився з недруга на товариша по лиху. Я відказав якомога м’якше:
— На жаль, не ошукую. Палива в реакторі не набереться й на піврейсу до антропогену порожняком.
Він підвівся і, уникаючи дивитись на мене, сказав:
— А я ж маю сім’ю...
— Ходімо вже, — заквапив я.
Потік ставав дедалі порожистим. У деяких місцях він ніби уривався, утворюючи водоспади. Здавалося, що вода падала з однієї конвейєрної стрічки на іншу — крутішу. Поступово на берегах і в глибині лісу каміння ставало все більше, а грунту менше. Порідшали дерева. Ми скоро опинилися на узліссі, де потік розпадався на кілька струмків, а ті впадали в досить широку, стрімку річку. Завали корчів, валунів і вивернутих з корінням дерев по обох краях заплави свідчили, що річка бувала дуже грізною. І зараз вона пінилась, ударяючись у каміння, що стояло на її шляху. Я почав порівнювати подумки майдан у затишному оточенні зелені зі схилом над річкою. Але не міг віддати переваги ні тій, ні тій місцині. Вже хотів був звернутись за порадою до Пойди, коли він, вказавши рукою на валуни на невеликій мілині, сказав:
— Глянь-но.
Але я хоч як дивився, а в тій прибережній калабатині нічого підозрілого не помітив.
— Дивно, — мовив збентежено Пойда. — Він же ворушився...
— Хто?
— Та один з валунів.
Мене найменше цікавила відкрита місцевість. Я прострілював поглядом узлісся, де в затінку височезних араукарій, сосон і пальм могли ховатися від спеки будь-які істоти. Та хоч як напружував зір, ніякого руху там не помітив... До води лишалося якихось півтори сотні кроків. Але щоб до неї дістатись, слід було обійти чималий завал, який лишила по собі повінь. Пойда першим помітив у купі корчів, хмизу і піску вибілений на сонці кістяк. Він мав від кінця хвоста до черепа метрів чотири завдовжки. Судячи з того, що передні і задні лапи були приблизно однакової довжини, власник кістяка не був прямоходячою істотою. Це я відзначив подумки. На Пойду ж ті останки справили велике враження.
— Слухай, що ж виходить? Що ми весь час були під загрозою спіткання з отакою потворою? — запитав він, навіть не приховуючи тривоги в голосі.
— Аби тільки з такою... — відказав я стримано.
Чувся плюскіт і шипіння піни у прибережжі. Де й бралося стільки води, яка плинула невідомо звідки і невідомо куди?! Бо на жодній з антропогенівських карт Ви не знайдете цієї ріки. Хіба що геологи, які вивчають палеогеографію, колись нанесуть її на план.
— Он воно що! — озвався Пойда.
Я вже й сам помітив серед валунів істоту, котра нагадувала пермську жабу. Вона сиділа нерухомо, підставляючи течії велетенську пащу. Вода навколо неї пінилася так само, як і навколо каміння. Ми завмерли на мить, втупившись у ту істоту. Раптом вона стулила щелепи, в неї ворухнулось воло; якийсь час жаба сиділа непорушно, над водою виднілися тільки буро-зелена спина і банькаті очі. Мене брала цікавість побачити зблизька, у що перетворилась пермська амфібія, і я попрямував до берега. Вода в річці, незважаючи на швидку течію, виявилася такою ж прозорою, як і в потоці, що її живив. Уже з відстані двох десятків кроків можна було помітити тіло тварини, яка водночас нагадувала і жабу, і ящера, бо мала велику жаб’ячу голову і хвіст, як у архозавра. Істота зірко стежила за мною. Невідомо тільки, кого вона в мені бачила: поживу чи небезпеку для себе. Було в неї щось і від стегоцефала, і від плескатої пермської амфібії. Найбільше вражала паща. Широка, метрова... Їй, здавалося, були підпорядковані і короткий тулуб, і ребристий хвіст, і дебелі, як у черепахи, лапи. Та паща ніби була цинічним викликом мені — мислячій істоті. Ось вона знову розтулилась — жабоящір, схоже було, напосівся випити всю воду з річки. Невдовзі я відзначив, що рот амфібії був справжньою живою пасткою, яка вмить стулялася, щойно в неї потрапляла рибина. Мушу сказати, що риби тут багато. Вона ходить косяками біля самого берега. Звичайна риба, на форель схожа. Таке відкриття додало мені настрою. Я погукав Пойду. Угледівши таку кількість риби, мій супутник забув і про жабоящера, і про ситуацію, в якій ми опинилися з його ласки.
— Слухай! — вигукнув він. — Та тут же на нас чекає славна рибалка! У мене вдома такі гачки є!
Я подивився на нього здивовано.
— А, так-так... — мовив він згаслим голосом.
Та невдовзі Пойда знову ожив.
— Слухай, Заміховський, а на лиха нам гачки? Он скільки ліан! Ми ж можемо сплести вершу.
Поведінка гостя з антропогену більше дивувала, ніж радувала. Я ніяк не міг второпати: він справді так швидко адаптувався чи клеїть із себе дурня.
— Авжеж, — погодився я. — Якщо рибини так безпечно запливають у пащу жабоящера, то чому б їм не побувати й у верші, де лежатиме приманка?
Тим часом тварина, хоч і мала нас на оці, свого заняття не кидала — рот її вряди-годи стулявся, швидко, немов капкан. Я звернув увагу, що біля річки було свіжіше, ніж у лісі. Прохолодне повітря тут ніби текло другим, верхнім, шаром над водою. А може, причиною свіжості була пора дня — сонце скотилося з зеніту і не так пекло.