— Але ж варвари! — зустрів нас Славко не дуже бадьорим голосом. — Зупиняються. Тішаться водою. А я тут умліваю від спраги...
Він осушив два повних ковпачки, а тоді запитав:
— Що воно там кричало?
— Тварина якась, — відказав я стомлено.
Тим часом день переходив у сутінки. Поки ми в чагарнику натоптували листям матраци, Марія готувала вечерю. Я сподівався на бутерброди з салом (це єдине, що лишилося від провізії), та коли наблизився до лабораторії, вловив апетитний запах яєчні. Мушу Вам сказати, учителю, що смажені яйця пермських рептилій разом із вплавленими в них шматочками перченого угорського сала виявилися чудовою стравою. В них ледь-ледь угадувався присмак, якого проте не відчували ні Славко, ні Марія. Славко, наминаючи за обидві щоки, говорив щось про страусів.
...Ніч тут коротка. Я мовби й не спав, а вже в ілюмінатори заглядав день. Та не світло мене розбудило, а постукування в обшивку. Здавалося, машина перебувала під градом. Прислухався: цокотіння було таким рясним, що за ним важко було розчути гудіння кондиціонера. Марія і Славко спали. Я тихенько встав, підійшов до вікна. Враз замерехтіло в очах. За склом роїлись якісь комахи. То були літаючі скорпіони. Хоч як моторошно було наближатись до ілюмінатора, та я припав до нього обличчям і в просвіті між гаспидським роєм побачив зграю істот, які нагадували водночас і дрохву, і прозауропода. Учителю, незважаючи на те, що перед очима ряхтіли комахи, я все ж тих тварин побачив зблизька. Вони мали голову і хвіст типового варана, та тільки смугастого, немов зебра. А от руки, ноги й тулуб... Навіть у горили ті частини тіла не нагадують так близько людські, як у цього аборигена тріасу. М’язи гомілки і стегна працюють так само, як і в людини. І руки — з кистями, ліктями, передпліччям!.. Мені подумалося, що всі антропологічні особливості тіла дісталися у спадок саме від тріасових тварин.
Натягнувши на голову шолом від скафандра, я прочинив двері і виглянув. Ох і картину я побачив! Наше житло вкривав мерехтливий шар комах. На ньому прямо кишіли чорні жуки й таргани, цикади й коники, павуки і скорпіони. Та найбільше було крилатих: бабки, метелики, літаючі скорпіони. І все те дзижчало, сюрчало, лопотіло крилами і хітиновими надкрилками, виблискувало всіма кольорами веселки і намагалося протиснутись до металу, ніби там було медом намазано. А ящери оточили щільним кільцем нашу домівку і всю оту нечисть скльовували. Підстрибували, як кури, і одна поперед одної хапали комах пласкими ротами. Хоч я й відхилив двері лише на секунду, але цього було досить, щоб у приміщення сипнули літаючі скорпіони. Я кинувся їх виганяти, але паніка була марною. Комахи чомусь обліпили кондиціонер. Сполохані, вони знову і знову липнули до кондиціонера, як залізні опилки до магніту. Спершу я подумав, що комах притягує тепло. Та, глянувши на датчик за бортом, відзначив, що надворі було всього на один градус прохолодніше, ніж у приміщенні. І тут мені спало на думку вимкнути кондиціонер. Я ще не знав, навіщо те зробив... По миті у вікно зі сходу сяйнуло сонячне проміння. То комахи звільнили скло. Я припав до ілюмінатора і побачив цілу хмару комах, які мить тому вкривали нашу машину. Хмара та швидко танула. Смугасті гості викльовували членистоногих, які тепер розповзалися хто куди... Виходило, що кондиціонер, крім тепла, генерував ще й звукові хвилі такої частоти, яка принаджувала комах... Я кинувся по фотоапарат, та поки скидав з себе шолом, відчиняв двері і наводив на різкість, двоногі виклювали всю живність і зграйками подалися вниз.
— Ху-у... Та й смердить же! — почувся заспаний голос Славка.
Подвір’я справді скидалося на вольєру птахофабрики.
— Це не найгірше лихо, — озвався я, наводячи об’єктив на чагарник. Над кущами несподівано виросли дві довгі шиї з пласкими головами і почали носитися по чагарнику взад-вперед. Все свідчило про те, що великі тварини полювали на наших недавніх гостей. Я клацнув затвором. Коли ж перевів кадр і окинув поглядом усю місцевість, то побачив, що від гаю до чагарника дибало ще троє довгошиїх прозауроподів. Вони час від часу ставали рачки і нишпорили гнучкими шиями при самій землі.
Знову почувся невдоволений голос Славка:
— Це ти комарівок напустив у хату?
Я кинув спостерігати за тваринами і підійшов до дверей.
— Це не комарівки, — озвалась Марія, — а скорпіониці. Це ти їх, Олексо, повбивав?
— Ага... — відказав. — Тобі відомі ці комахи?
— Авжеж. Їх ще називають льодовичниками.
Я здивувався, але промовчав. Щось подібне я надибував у карбоні. В антропогені ж літаючих родичів скорпіонів зустрічати не доводилось. Уже вкотре подумав про вічність комашиного роду. Адже за той велетенський відтинок часу від карбону до наших днів зникало і знову з’являлося на світ безліч видів хребетних; комахи ж лишилися такими, якими природа створила їх спочатку. Що це: досконалий варіант живого, який не потребує вже доробки, чи безнадійна помилка, на яку природа махнула рукою, мовляв: що вийшло, те й маємо, і нічого кращого вже з нього не вийде... Вдивляючись у свіже зі сну Маріїне лице, я подумав також, що немарно природа спинилася саме на людському варіанті хребетних. Чи доб’ється вона чогось кращого у своїй подальшій творчості, а от із того, що маємо зараз, це таки найкраще... Марія збиралася, мабуть, щось сказати, але, помітивши на собі мій зосереджений погляд, тільки подивилась лагідно ясними очима.
І тут розкотистим громом пролунало знайоме іржання. Від того звуку Славко підхопився з лігва, а Марія стислася в клубок. Мене теж пересмикнуло. Я озирнувся: прозауроподи, які щойно розбишакували неподалік, тікали хто куди. А від гаю до чагарника насувалося чудовисько, з котрим я познайомився біля водопою. Чудовисько, мабуть, мало глузд, бо не металося навсебіч, а вибрало найледачішого прозауропода і кинулося переслідувати його. Скоро всі тварини зникли за скелями.
— Але ж і страхіття! — озвався за спиною Славко. Він стояв у дверях і все те бачив.
— Страхіття... — розгублено промовив я, зачудовано дивлячись у той бік, куди зникли тварини. Мене бентежило вчорашнє. Чому велетень не напав на мене там, біля водопою? Спочатку він навіть підкрадався, а потім... Напрошувалося два висновки: перший — побачивши мене ближче, звір зрозумів, що я не з його меню; друге — він був ситий.