Швидкий прямував кудись на північ, а мені, газетяреві, який повертався з відрядження до Чернігівщини, треба було їхати в протилежний бік. І я залишився.
Вокзали завжди тривожать мою уяву, гостро нагадують, що там, за видноколом, куди мчать і мчать поїзди, лежить небачений, звабливий світ; а короткочасні зустрічі-прощання на гамірних перонах сповнюють серце смутком…
Крізь пасма умитого дощем віття було видно перон, людей на ньому.
За якусь хвилину-другу поїзд рушив далі. Ті, хто під зливою вийшов до вагонів, знову подалися до навісів.
— Не помішаю? — розгладжуючи промоклі вуса, звернувся до мене лагідний дідусь.
— Будь ласка, ставайте, — і я поступився місцем.
— Провів його, — зітхнув старий, — і не знаю, чи побачу коли-небудь ще. Хворію я…
На віях у нього затремтіли золотаві краплини…
Сидір Трохимович Вовк — так його звали, — виявляється, проводив свого племінника, офіцера, який приїздив до нього в гості з Німеччини.
— Німеччина, Німеччина, — з гіркотою промовив він. — Гітлерівці спалили наше Підгайне. Воно — отутечки, зразу за Носівкою, — показав він рукою в бік степів.
Серед інших пасажирів з поїзда зійшло кілька моряків.
Притиснувшись один до одного, вони стояли під високим осокором, за кілька кроків від мене й дідуся.
Сидір Трохимович раз у раз поглядав у їхній бік. Врешті не втримався, запитав:
— Що, землячки, на побивку до рідної хати?
— Атож, — весело відповіли хлопці.
— Край чернігівський здавна дає флоту поповнення, — якось піднесено й гордо мовив старий хлібороб.
Та й було чого пишатися! З самої Носівки, як я дізнався, ще в революцію на море пішло чимало степовиків. А молодший брат Сидора Трохимовича, Сергій Вовк, служив на крейсері "Варяг".
— Якщо вас цікавить ця історія, то приїздіть у Підгайне, — побачивши, що я зацікавився, сказав він.
Скористатися запрошенням. не довелося — на роки заманили мене морські дороги. На "Витязі" пройшов я й ті місця, де бував "Варяг". А в Нагасакі бачив могилу, в якій лежать відважні краяни. На морському кладовищі Владивостока теж спочивають хлопці з "Варяга". До речі, двоє з них — з України: волинянин М. Островський та полтавець Д. Кочубей.
Через кілька років, коли я повернувся з плавання, Сидора Трохимовича вже не було. Завітав я в Підгайне до його племінниці, Олександри Митрофанівни. Сергій Трохимович Вовк, який помер зовсім молодим, — її дядько.
В хаті на стіні збільшена фотокартка юнака в безкозирці. Вгорі, над обводом — якірець, на стрічці напис: "Варягъ". Відкрите, з охайними вусиками, обличчя, мрійливий, трохи печальний погляд карих очей.
Це — Сергій Вовк, кочегар з "Варяга". Оббита міддю матроська скринька, що стоїть внизу, на покутті, належала йому.
Олександра Митрофанівна відчиняє кришку, з побожністю дістає дорогоцінні, з далекої-далекої пори речі. Правда, їх залишилося зовсім мало: останні стрічки, теж з написом "Варягъ", які дівчатка, бавлячись, заплітали в коси, згоріли в підпаленій фашистами батьківській хаті. Олександра Митрофанівна живе у новій, збудованій уже по війні.
Підгайне засноване вже після революції — родина Вовків, яка по-вуличному звалася Турбою, мешкала колись в селі Носівка. Отож і варяжець Сергій — з Носівки.
До призову на військову службу він працював слюсарем у київському вагонному депо. Після революційних подій, далеких морських походів та поневіряння на чужині повернувся до Києва, на колишнє місце роботи, вибився в "начальство" — став оглядачем вагонів.
З давніх-давен чимало хлопців-українців потрапляло на флот. Голуба стихія входила в їхнє життя. І це, на перший погляд, дивно, хоч ніякого дива тут немає: степ і море — брати. У їхній суворості й ніжності багато спільного.
Носівка та довколишні села колишнього Ніжинського повіту — одна з таких колисок степовиків-матросів. Та й сам Ніжин дав людству славетного командира вітрильника "Нева" Юрія Лисянського.
Сергійко Вовк ще був малий, а його односельці вже служили на флоті: Сергій Олександрович, з сусіднього села Макіївки, плавав на крейсері "Дмитрий Донской", брав участь в Цусімському бою; Олексій Третяков — на крейсері "Диана".
Матроси з Ніжинського повіту першими включилися і в революційні події. Наум Точений з Вертіївки в буремному тисяча дев'ятсот сімнадцятому очолив штурмову групу матросів. Іван Павленко з Носівки теж ходив на штурм Зимового палацу. Його земляк, матрос Микола Броварець із революційної Балтики, в рідному селі встановлював Радянську владу, за що вороги розітнули груди й вирвали серце, молодшому ж братові відрубали голову.
Нарешті і Сергію Вовку, кремезному, дужому, простелилася дорога. З глухого українського села він потрапив на прохідний двір імперії — Балтику.
Дарма, що закінчив лише три класи церковноприходської школи, його, красеня, взяли на імператорську яхту "Штандарт".
Він став машиністом, лагідну хату під солом'яною стріхою поміняв на душогубку — металеве черево корабля.
Через кілька років Сергій Вовк опинився на крейсері "Варяг".
Час безжально стирає неповторні ознаки подій. Поринувши уявою в минуле, можна "домалювати" й воскресити навічно втрачене й відгомоніле. Та все ж єдино точне слово про минулі дні — за їхніми свідками й учасниками.
Скажу лише, що яхта "Штандарт" була призначена для розваг — морських прогулянок царської сім'ї. "Варяг" — всіма знаний крейсер.
"3 години 30 хвилин. Вся команда покинула крейсер. Старший і трюмний механіки з господарями відсіків одчинили клапани й кінгстони… О 6 годині 10 хвилин "Варяг" занурився у воду", — так записано у "вахтовому журналі № 667 крейсера 1-го рангу "Варяг" з 1 січня 1904 р. по 9 лютого 1904 р." — історичному документі, який зберігається в морському архіві Ленінграда.
"Варяг" не здався!
А невдовзі японці підняли його з глибини чемульпського рейду.
Минуло довгих дванадцять років — крейсер знову став нашим. Через моря-океани дороги його лягли на захід.
Про все це оповів у щоденнику, який вцілів з тієї далекої пори, наш земляк.
Сторінки із записника Сергія Вовка
"Отже, з цього дня мене почали навчати військовій службі. Я не в змозі вам описати той гніт і страждання, що їх витримує кожен новобранець, поки прийме присягу. Це зрозуміє лише той, хто сам був на військовій службі.