У неділю Тихон обережно вложив у шапку папірці і заніс листа на пошту, а заяву до сільради.
Про листа він нікому не обмовився і Серьозі наказав:
— Мовчи, так ми їх всіх накриємо.
За три дні він знову пішов до сільради і якось хитро запитав:
— Ну, що пишуть? І звідтіля одержуєте? — і він кивнув у бік, де, на його думку, мусила бути Москва.
Секретар копався в своїх паперах і не звернув на нього уваги.
Чим більше набувався час, тим частіше навідувався Тихон до сільради. "Все ж таки щось та пишуть,— думав він,— а може, Серьога такого накарлючив, що й не вчитають". Але секретар все івд не розумів, куди-то Тихон киває головою, і майже ніколи не заводив із ним балачок.
У м'ясниці ще й хрести з льоду стояли на ставку, на півдорозі до сільради перестрів його сусіда.
— Чув, Тихоне,— запитав він тихо, ніби проходив повз небіжчика,— кажуть, Ленін помер.
— Таке вигадуєш...
— От тобі й вигадуєш: он уже й на сходку загадують.
— Царство небесне,— перехрестився Тихон і відчув, як під шапкою зробилося тісно нечесаному волоссю. Не додержуючись стежки, через замети, він підтюпцем подався до сільради. "Тепер капут мені,— думав він, плутаючись у полах свити,— до нового хліба не дотягну, а правди тута не шукати, один би. ще міг порядки навести, та й його не стало". Далі подумав: "Може, ще й прийде що".
Сход ще не починався. Окремі купки селян на ґанку під червоним прапором, над яким літали вже, мов круки, чорні стьожки, говорили тихо, ніби сюди мали внести зараз . труну.
Тихон зайшов до сільради. На цей раз він уже нічого не запитав і не кивнув, як завжди, у той бік, де, на його думку, мусила бути Москва, а лише запитливо глянув у вічі секретареві. Заклопотаний секретар на момент відірвався від газети, глянув на Тихона й тут же пригадав:
— Тобі, Тихоне, оповістка є.
Тихон завмер. Тіло ніби почало гарячим піском стікати у великі його чоботи.
— Чуєш? Тобі завтра можна одержувати зерно на посів.
Тихон відчув, як тьохнуло серце і до горла підкотив якийсь клубочок. По обличчю забігали тіні, а губи, силкуючись щось сказати, лише безсило смикались. Нарешті він через силу прохрипів два слова:
— Таки одержали?
Секретар і тепер не зрозумів його запитання і знову вже копався у своїх паперах. Тихон, не дочекавшись відповіді, звів сумні очі на портрет, оповитий чорним крепом, і вже тремтячим, голосом сказав:
— Таки правильний був чоловік,— і навшпиньках вийшов у сіни, де також притамованими голосами, ніби стоя-" ли біля труни, вели бесіду селяни про жорстоку смерть.
Харків, 1926