Тихоня

Сторінка 2 з 2

Земляк Василь

— Їж, Тихоню, пий, Тихоню!

За ту ласку вона платила добром, стала покірною і слухняною.

— Як працюється? — частенько запитував Маковей.

Толя гордо позирав на Тихоню.

— Ми з Тихонею!..

— Давай, давай! — підбадьорював Маковей.— Заробиш хліба, грошей — бабуся кріпко подякує. А схочеш — у город все забереш.

— Ні, ні, все бабусі. Вони старенькі, то це їм мої трудодні.

Щообіду бабуся приносила вареники з вишнями й інші жнив'яні ласощі — як-не-як, а все-таки гість її онук Толя! Не проминала спитати:

— А як, сину, Тихоня? Переноровіла зовсім чи, мо', прикидається? — Й вела по-старечому: — Гляди, сину, щоби та болячка назад не вернулася...

Бабусині слова непокоїли хлопця, й непокоїли недарма. В одну обідню перерву, чи то з радощів після вівса, чи з якихось інших своїх міркувань, Тихоня раптом заграла пишним хвостом, гребонула копитами землю і пішла по полю навскач.

Хто не бачив комети на небі, то міг побачити її на землі: хвіст і грива розвівались на вітрі, а ноги мовби не торкалися стерні. Спершу милувалися нею, та коли Тихоня вибігла на баштан, з якого сочилися пахощі, люди збентежено загули:

— Кавуни, кавуни, кавуни!..

Добру копу кавунів зіпсувала Тихоня своїми копитами, гострими, як мечі. Толю оштрафували за це на п'ять трудоднів. Старий Маковей винуватив Тихоню, мав просити правління зняти цей штраф, але Толя довів, що Тихоня не винна, а винен він, Толя, винен тим, що забув прив'язати її. Маковей замислився, копаючись шкарубкими пальцями в солом'яній бороді, волів щось сердечне сказати хлопцеві, та дівчата такі невгамовні — все: "Линка!" та "Линка!" — і поговорити не дають... Тихоня бігала по доріжці, вибитій сталевою линкою, а Толя мусив устигати за нею, щоб у слушну мить осмикнути її.

В міру того, як росла скирта. Тихоні ставало все важче й важче, але вона не здавала. І хоч як славно ходила Тихоня, та за кожним окликом: "Линка!" — у Толі тьохкало в серці. Не зовсім вірив їй...

А вона йому вірила. Сліпо, по-своєму, але безроздільно вірила своєму новому господареві...

Та ось закінчувалися канікули, надходила пора повертати до міста. Толя не міг про це розповісти німій Тихоні, але був з нею ще ласкавіший, ніж звичайно. Жодного разу не торкнув її батіжком, на стоянках розчісував їй смоляну гриву, в яку набилося остюків.

Останнього дня Толя, привівши після роботи Тихоню до стайні, мовив:

— Я вже їду, Тихоню!..

По дорозі на станцію, уже не з батіжком, а з дорожнім кошиком у руці, Толя ще раз забіг до стайні, попросив, щоб Тихоні подали добрий обрік, і сказав на прощання:

— Бувай, Тихоню! Наступного року знову побачимось... Але вона нічим не виказала свого здивування, її над усе вабив овес. За таку неувагу хлопці посміялися над Толею, а найбільше Петрик-водовоз.

— Ти їй листа напиши,— сказав він.— Мовляв, дорога Тихоню, живу так і так, ходжу в школу, протираю на парті піфагорові штани та гризу квадратні й кубічні корені з алгебри...

Отак вони гомоніли, жартували всю дорогу й мало не спізнилися до поїзда.

Толя вскочив у вагон на ходу, кинувся до вікна прощатися з хлопцями й не повірив очам своїм — на пероні, поблизу веселого гурту проводжаючих, самотньо стояла Тихоня. В її вогнистих очах миготіли вікна вагонів. Хтось гукав:

— Толю! Толю!

А басок чергового по станції доводив до відома присутніх, що коням на перон ходити заборонено.

А ще по хвилі, крізь холодний стукіт коліс, Толі почулося кінське іржання, коротке, проникливе... Хлопець не знав, як відповісти Тихоні, в розпачі відійшов од вікна і, ні сіло ні впало, почав частувати пасажирів бабусиними гостинцями, якими був наповнений його дорожній кошичок.

— Що за добряк? — дивувалися пасажири, вминаючи Толині яблука.

А там, десь за вікнами, басок чергового все ще крикливо доводив, що коням на перон ходити заборонено...

1[1] Линка — сталевий канат, яким за допомогою спеціального пристрою відтягають солому й полову на скирту.

2[2] Каштанка — тут: кінь каштанової масті.