ТИХИЙ ХУТІР
— Павле! Тобі ось листа з містечка передали...
Відповіді нема.
В кімнаті темно.
— Павле! Чи спиш? — гукнула дужче.
Із кутка полохливо зірвався сухий кашель, облетів усю кімнату й здивовано прохрипів:
— Що таке?
— На, читай.
Антоніна кинула листа і, сердито човгаючи чобітьми, вийшла.
Щось бубоніла під ніс, але Корнієнко не розчув.
Засвітив лампу.
На стільцях біля грубки знову розвішано пелюшки.
Глянув — і роздратовано бахнув стільцем.
Сказати Антоніні — знову сварка, сльози...
"А ну його к чорту",— заскреготав зубами й, обережно піднявши мокрі ганчірочки, обережно повісив їх на те саме місце.
Лист був зім'ятий, без штемпеля — по руках ішов — і тільки на конверті хтось розігнався олівцем:
Тихий хутір. Тов. Корнієнко
А в листі теж олівцем:
"Тов. Павле! Вгадай, хто це тобі пише. Тільки не дивися зразу на підпис. Я зараз випадково в Лукашівці. Сказали мені, що ти тут. На шостому році знову приведе доля побачитися. Приїзди сьогодні. Чекаю.
Згадай Жовтень, розбитий трамвай і Зіну.
P. S. Якщо приїхати не зможеш, то в неділю над вечір я сама буду в тебе".
Корнієнко підвів голову і зупинився поглядом на лампі — вогонь приковував.
А думки плинули в різні боки. Закрутилися. Піднялися завірюхою.
Хотів знову перечитати, але літери розсипалися перед стомленими очима, і він тільки пошепки повторив:
— Згадай Жовтень, розбитий трамвай... Зіну...
Ах, так! це ж вони удвох тоді лишилися! На бруку валялися мертві й ранені, кулі зойкали зрадливо, а Зіна, розпатлана, червона стискувала гвинтівку й напружено клацала затвором.
Коли ворожа лава облягла площу й треба було тікати, це ж вона, Зіна, міцно стиснула його руку, швидко поцілувала в щоку і, відштовхнувши від себе, кинула навздогін:
— Не здавайся!
З того часу він нічого не чув про неї й був певен, що її, запальну, тоді ж убито.
Згадалася невеличка постать у рудому кожушці, грубі риси обличчя, жучки-очі, такі швидкі й розумні...
— Ви, товаришу Павле, інтелігент, і ви не можете мене зрозуміти,— невгавуча, завзята Зіна.
... Крик, нервові різкі рухи, сиві пасма диму, суперечки, товариські "мордобої" — це Зіна.
... Рух — Зіна.
... І бурхливе почуття, перший могутній спів душі — теж Зіна.
Корнієнко скочив, бадьоро заходив по кімнаті.
"Пате-журнал" — згадав він і засміявся. Так її прозвали товариші: вона завжди перша приносила всі новини, вона все знала.
Двері рипнули...
— Вечеряти будеш?
Корнієнко дивився розгублено, не відповідав.
— Вечеряти будеш, питаю?
Кивнув головою і, підійшовши ближче, взяв Антоніну за руки.
— Та покинь, не до грання... Он дитина плаче.
— Антоніночко, не те, почекай... Це я листа одержав... Знаєш, до мене завтра гості приїдуть... Хороші гості.
Він весело ляпнув долонями й потер руки.
— Ну?
— Так от, Антоніночко, приготуй все як слід... Розумієш?
Антоніна мовчки слухала.
— Не надовго приїдуть. Може, переночують.
— Хто ж то? Родичі, чи як?
— Не родичі, а добрі знайомі.
— Та хто?
— Одна... панночка ...
Антоніна одвісила спідню губу й скоса глянула на Корнієнка.
Він помітив. Чекаючи запитань, скрутив цигарку й довго вовтузився над лампою — прикурював.
— Біжи хліви на ніч позачиняй,— кинула нарешті й зачовгала по кімнаті.
Другого дня, коли встав Корнієнко, в хаті було вже прибрано, і Антоніна поралася на кухні.
Важко грюкали двері — Антоніна сердита. Вона нічого більше не розпитувала, мовчки ходила й лише з-під лоба кидала підозрілі погляди на чоловіка.
А Корнієнко старанно гострив бритву й висвистував улюблену серенаду Брага.
— Та не свисти! За чортами скучив?
— Молчаніє, Антоніночко, молчаніє,— притиснув пальця до уст і роблено-фальшиво розсміявся.
Коли ж двері закрилися, досадно покрутив головою й плюнув.
Веселий настрій, що родився вранці, поволі вмирав.
Що ближче підходив час приїзду Зіни, то сильніше нервувався Корнієнко.
Особливо нервувала Антоніна. Сьогодні вона здавалася йому надто гидкою, і росла до неї злість. Старався опанувати себе. Знав, що коли терпець увірветься і він зачепить Антоніну, буде сварка.
А тоді пропаде весь день, пропаде й зустріч гостя. І скінчиться тим, що вона його вилає. Він же затихне й скориться, як це було вже не раз.
… А спомини чіплялися один за другий. Спомини кружляли метеликами і, осідаючи глибоко в душі, повзли й повзли, як та липка черва.
Сьогодні Корнієнко роздвоївся: за дверима десь там, надворі, був Корнієнко-юнак, що любив бурхливе життя й переможно крутив його за чуба, а тут у низенькій кімнаті, між грамофоном і пелюшками — Корнієнко-обиватель, покірний і плаксивий, якого скрутило життя руками Антоніни.
Може, все, що було,— тільки "юний задор", поза, все брехня?
І почуття до Зіни, перший могутній спів душі — теж брехня?
Корнієнко не знав. Переплуталися думки, посипалися спогади... Одно тільки ясно — не вистачило мужності, не зумів бути дужим.
Так, це ясно: коли бурею замело батьківське майно, коли вбили брата, ворога радісно-червоних днів — це він раптом зупинився в шаленому льоті, подумав і, опустивши крила, пошкандибав назад.
А потім — пустка в душі, блукання, безпритульність, тиф...
Роздувало вітром сміття по степах, і зачепився Корнієнко в Тихому хуторі. Він не думав тут залишатися надовго, тільки хотів відпочити.
Хазяйка добра, хата чепурненька. В хаті віконця підсліпуваті, з надтріснутими й ловко підліпленими шибками. Штовхнеш — і підгнилі рямці роз'їхалися, а в обличчя струмком пестливий запах саду...
В Тихому хуторі життя спокійне.
Жовтень грізно проходив десь там, великими шляхами. Корнієнко чув його, чув — і не вірив...
Коли ж з'ясувалося, що всі шляхи зітруться, і буде Жовтень скрізь, в кожній щілині — закралася тривога. І тоді Корнієнко зрозумів, що він справді зайвий, що він проспав і що останній етап його відступу — Антоніна.
Але як це все розповісти Зіні? Чи зрозуміє вона його? Чи захоче слухати?
Корнієнко нервово потирав руки, палив цигарку за цигаркою й великими кроками міряв кімнату.
— Будемо чекати з обідом, чи як?
Антоніна покривала стола чистою скатеркою, звиклим рухом підбирала посуд, і мисочки жалібно дзенькали під її руками.
Цей дзенькіт теж дратував.
Корнієнко рішуче повернувся до неї, хотів щось сказати. Перед очима — міцна, кругленька постать, з-під червоної косинки товсті щоки, подушка тремтячих грудей...