— Більш нема про що з тобою балакати. Якщо важко тобі, ти поголоси, — сльоза ваша бабське горе завжди м'яг-чить. А я тобі зараз не утішник. Я так у чужу кров умазався, що у мене вже й жалю ні до кого не зосталось. Дітвору — і ту майже не жалію, а про себе й думки нема. Війна все з мене вичерпала. Я сам собі страшний став.
В душу до мене глянь, а там чорнота, як у порожньому колодязі...
Вони майже дійшли до будинку, коли з сірої хмарки, що набігла, косий і буйний бризнув дощ. Він прибив на дорозі легку куряву, що сонцем пахтіла, заляскав по дахах, війнув свіжиною, трепетним холодком. Григорій розстебнув шинель, однією полою укрив Наталю, що ридма плакала, пригорнув її. Так під весняним різвим дощем вони й на
подвір'я увійшли, тісно пригорнувшись, вкриті однією шинеллю.
Увечері Григорій іагодив у дворі приіюртвача, перевіряв рукава сіялки. П'ятнадцятилітній синок Семена Чугуна, що вивчився ковальського ремесла й лишився з дня повстання єдиним ковалем у Татарському, сяк-так наклав леміш на старенькому мелехівському плузі. Все було приготоване до весняної роботи. Воли вийшли по зимівлі в тілі, удосталь вистачило їм приготованого Пантелеем Прокоповичем сіна.
Вранці Григорій збирався їхати на степ. Іллівна з Докій-кою проти ночі затіяли топити в печі, щоб зварити орачеві до світанку їсти. Григорій думав попрацювати днів п'ять, посіяти собі йггещі, зорати десятин зо дві під баштан та сояшник, а потім викликати із сотні батька, щоб він докінчував посів.
З димаря куреня вився бузковий димок, на подвір'ї бігала зматеріла в дівках Докійка, збираючи сухий хмиз на підпал. Григорій поглядав на її округлений стан, на круті схили грудей, із сумом та досадою думав: "От дівега яка вимахнулась! Летить життя, як баский кінь. Чи давно Докійка була сопливим дівчам; бувало, бігад, а на спині кіски метляються, як мишачі хвостики, а зараз вже он вона, хоч сьогодні заміж. А я вже сивиною побитий, все від мене відходить... Слушно казав дід Гришака : "Майнуло життя, як літній сполох". Тут і так коротко відміряно людині в житті пройти, а тут треба й цього строку позбавлятися. Туди твою мать з такою забавою! Уб'ють, так нехай вже швидше".
До нього підійшла Дарка. Вона надзвичайно швидко оправилась після смерті Петра. Перший час журилася, жовтіла з горя й навіть мовби зістарілась. Та як тільки повіяв весняний вітрець, ледве пригріло сонце, — і смуток Дарчин зник разом із сталим снігом. На довгастих щоках її зацвів тонкий рум'янець, заблищали стьмянілі було очі, в ході з'явилась колишня хистка легкість ... Повернулись до неї і старі звички: знову тонке обіддя брів її вкрилося чорною фарбою, щоки заблищали жировкою; повернулась їй і охота пожартувати, непотрібним словом збентежити Наталю; все частіше на губах її почала з'являтись затуманена сподіванням чогось усмішка... Переможне життя взяло гору.
Вона підійшла до Григорія, стала посміхаючись. П'янкий запах огірочної помади йшов від її гарного обличчя.
— Може, підсобити в чім, Гришуню ?
— Нема в чім підсобляти.
— Ах, Григорій Пантелейович! Які ви до мене, до вдови суворі стали ! Не посміхнетесь і навіть плечиком не ворухнете.
ІЗ
— Йшла б ти куховарити, зубоскала!
— Чи й не потреба!
— Наталі б підсобила. Мишко он біга§ брудніший від грязі.
— Ще чого бракувало! Ви їх родитимете, а мені за вами замивати. Ще б пак! Наталя твоя—як кролиха плодюча. Вона їх тобі нашвиргаз ще штук десять. Такечки я й рук пбзбудусь, обмиваючи всіх їх,
— Годі, годі тобі! Забирайся!
— Григоре Пантелейовичу! Ви зараз на хуторі один козак на всіх. Не проганяйте, дайте хоч здаля поглядіти на ваші чорні звабливі вуси.
Григорій засміявся, відкинув з пітного лоба волосся.
— Ну й зух з тебе! Як з тобою Петро жив... У тебе вже, певне, не зірветься.
— Будьте спокійні! — гордовито потвердила Дарка і, поглядаючи на Григорія грайливими, примруженими очима, 3 удаваним переляком оглянулась на курінь.— Ай, щось мені здалось, ніби Наталя вийшла... До чого вона в тебе ревнива,— неподобно! Сьогодні, як полуднували, глянула я разок на тебе, так вона аж на лиці змінилась. А мені вже вчора молодиці казали: "Що це за права? Козаків немад, а Гринько ваш приїхав на побивку та від жінки й пе відходить. А ми, мовляв, як же повинні жити? Хоч він і вранений, хоч від нього Й цоловинка супроти ко-лишпього зосталось, а ми б і за цю половинку подержались би охоче. Перекажи йому, щоб уночі по хуторі не ходив, а то спіймаймо, лиха він зазнач!" ... Я їм і сказала: "Ні, молодички, Гриша наш тільки по чужих хуторах при-кульгую на коротку ніжку, а дома він за наталчин подол держиться, не відступаючись. Він у нас від недавньої пори святий став" ...
— Ну, й сука ти ! — сміючись, беззлобно сказав Григорій.— У тебе язик — чисто помело !
— Та вже яка ю. А ось Наталя твоя мальована, немазана, а вчора відшила тебе? Так тобі й треба, жеребцеві, не будеш у гречку скакати.
-Ну, ти ось що... Ти йди, Дарко. Ти не.плутайся в чужі справи.
— Я не плутаюсь. Я це до того, що дурна твоя Наталя. Чоловік приїхав, а вона задасться, виламуються, як копійчаний пряник, на скриню лягла... От я б від козака зараз не відмовилась. Попадись мені... Я б і такому хороброму, як ти, страху нагнала!
Дарка скрипнула зубами, зареготала й пішла до хати, оглядаючись на усміхненого та збентеженого Григорія, поблискуючи золотими сережками.
"Ущасливився ти, брате Петре, померти...—-думав розвеселившись Григорій.— Це не Дарка, а розпрочорт! Від неї дочасно однаково цомер би!"
ХЬУІІ
По хуторі Бахмуткіиу гасили останні огні. Легкий морозець тонюсінькою плівкою криги укривав калюжки... Десь за хутором, за толокою, на торішній стерпі спустились ночувати припізнені журавлі. їх стримане, стомлене курлюкання ніс до хутора вітрець, що набігав з північного сходу. І воно м'ягко відтіпяло, підкреслювало вмиротворену тишу квітневої ночі. По садах густі громадились тіні; десь мукала корова; потім усе стихло. З півгодини глуха покоїлась тиша, порушувана лише журним перекликом куликів, що літали й уночі, та деренчливим посвистом незліченних качиних крил: зграї качок летіли, поспішали, добираючись до привільного водопілля Дону... А потім на крайній вулиці залунали людські голоси, червоно засвітились вогні цигарок, почувся кінський хропіт, хруск промерзлої грязі, прочавлюваної конячими копитами. На хутір, де стояло дві повстанських козацьких сотні, що входили до складу 6 окремої бригади, повернувся роз'ЇЗД. Козаки розташувались на подвір'ї крайньої хати; перемовляючись, поставили до покинутих серед двору саней коні, поклали їм корму. Чийсь хрипастий басок завів танцюристої пісні, старанно вимовляючи слова, стомлено й поволі виводячи: