Відстань між обома сторонами скорочувалась з полек-шливою швидкістю. Більшали фігури вершників, коней. Короткий клапоть бур'януватої, засипаної снігом хутірської толоки, що була між двома кінними лавами, поглиналась кінськими копитами. Григорій примітив одного вершника, що скакав поперед свого ескадрону приблизно на три кінські корпуси. Карий рослий кінь під ним ішов куцим вовчим скоком. Вершник ворушив у повітрі офіцерською шаблею, срібні піхви теліпались і бились об стремена, огнисто полискуючи на сонці. Через секунду Григорій вгадав вершника. Це був каргінський комуніст з іногородніх, Петро Семиглазов. Сімнадцятого року з германської найперший прийшов він, тоді даадцягичотирилітній парняга, в невбачених досі обмотках; приніс із собою більшовицькі переконання та міцну фронтову напористість. Більшовиком він і зостався. Служив у Червоній армії і перед повстанням прийшов з частини влаштовувати в станиці раданьську владу. Оце Семиглазов і скакав на Гри-горія, впевнено керуючи конем, мальовничо потрясаючи відібраною під час трусу, придатною лйіііе для парадів, офіцерською шаблею.
Вискаливши щільно зціплені зуби, Григорій підняв поводи, і кінь слухняно наддав хода.
Був у Григорія один, йому лише властивий маневр, якого вживав він в атаці. Він брався до нього, коли чуттям і поглядом розпізнавав сильного супротивника, і тоді, коли хотів збити напевне, на смерть, збити одним ударом, хоч там що. З дитинства Григорій був лівшею, він і ложку брав лівою рукою і христився нею ж. Тяжко бив його за це Пантелей Прокопович, навіть хлопчаки-одноліт-ки прозвали його "Грицько-лівша". Побої та лайка, треба думати, подіяли на малолітнього Грицька. З десяти років, разом з окличкою "лівша" відпала в нього звичка заміняти праву руку лівою. Але до останнього часу міг він з успіхом робити лівою все, що робив правою. І ліва була в нього навіть дужча. В атаці Григорій користувався завжди і з незмінним успіхом цією перевагою. Він вів коня на вибраного супротивника, як і звичайно всі, заходячи лі-воруч, щоб правою рубати; так само намагався і той, що мав стятися з Григоріям. І от, коли до супротивника зостававсь якийсь там десяток сажнів, і той вже трохи звішувався набік, заносячи шаблю, —Гр игорій крутим, але м'яким поворотом заходив справа, перекидав шаблю в ліву руку. Збентежений супротивник міняє положення, йому незручно рубати справа наліво, через голову коня, він втрачає, певність, смерть дихає йому в обличчя... Григорій кидає страший силою різучий удар з потягом
Від часу, коли Чубатий вчив Григорія рубанки, "бакла-нівського" удару, спливло багато води. За дві війни Григорій "наломив" руку. Шаблею володіти — не за плугом ходити. Багато чого збагнув він у техніці рубанки.
Ніколи не простромляв п'ясть у темляк, щоб легше було кинути шаблю з руки в руки в коротку, невловиму мить. Знав він, що при дужому вдарі, якщо неправильний буде в щаблі нахил, вирве її з руки, а то й п'ясть вивихне
Знав спосіб, що дуже небагатьом дадтьсй, йп лёдбё помітним рухом вибити у ворога зброю, або коротким, несильним приторком паралізувати руку. Багато знав Григорій з тої науки, що вчить умертвляти людей холодною зброєю.
На рубанці лозиння від хвацького удару падаз косо стята хворостинка, не здригнувшись, не ворухнувши підставку. М'ягко увіткнеться гострим кінцем у пісок, поруч із стеблом, від якого відділила її козацька шабля. Так і калми-куватий вродливий Семигладов спустився під здибленого коня, ти*о сповз з сідла, затискаючи долонями навскоси розрубані груди. Смертним холодом вкрилося тіло. ..
Григорій тої ж хвилини випростався в сідлі, підвівсь на стременах. На нього сліпо летів, вже не в силі здержати коня, інший. За піднесеною запіненою конячою мордою Григорій не бачив ще вершника, але бачив горбатий спуск шаблі, темні доли її. Щосили смикнув Григорій поводи, прийняр і відвів удар, — забираючи в руку правий повід, рубонув по схиленій підголеній червоній шиї.
Він найперший вихопивсь із розсмиканого, смішаного натовпу. В очах — копошиться купа кінних. На долоні нервовий свербіж. Кинув шаблю у піхви, рвонув маузер, торкнув коня назад уже на ввесь мах. За ним подались козаки. Сотні йшли врозсип. То там, то там виднілись папахи й малахаї з білими перев'язками, схилені до кінських ший. Обіч Григорія скакав знайомий урядник в лисячій тривушці, в захисному кожусі. В нього розрубані вухо й щока до самісінького підборіддя. На грудях неначе кошик стиглих вишень позчавлено. Зуби вискалені й залиті червоним.
Червоноармійці, що завагались і наполовину теж кинулись тікати, повернули коней. Відступ козаків розпалив їх на погоню. Одного присталого козака як вітром знесло З коня і кіньми затолочило в сніг. Ось-ось хутір, чорні купи садів, капличка на пагорбку, широкий провулок. До тинів левади, де лежала в засідці сотня, зосталось не більш, як сто сажнів... З кінських спин — мило й кров. Григорій, що на скаку люто тиснув спуск маузера, тикнув зброю, що відмовилась служити, до коробки (патрон пішов на перекіс), грізно гукнув:
— Ділись!!!
Злитна цівка козацьких сотень, як стрем'я ріки, нахопившись на скелю, пливко розлилась на два рукави, оголивши червоноармійську лаву. В неї зза тину сотня, що лежала в засідці, вдарила залпом, другим, третім. Крик ! Кінь з червоноармійцем зашкобердав через голову. В іншого коліна підігнулись, морда по вуха в сніг. З сідел зірвали' кулі ще трьох чи чотирьох червоноармійців. Поки на всьому скаку інші, громадячись, повер іули коні, на них розстріляли по обіймі і змовкли. Григорій тількищо встиг крикнути перехопленим голосом : — Со-о отні!... — як тисячі кінських ніг, спушуючи на крутому повороті сніг, повернулись і пішли навздогін. Але переслідували козаки неохоче: пристали коні. Верстви,,, через півтори вернулись. Роздягли вбитих черовноармійців, порозсідлували вбитих коней. Трьох ранених добивав косорукий Олекса Шаміль. Він ставив їх обличчям до тину, рубав по черзі. Потім довго біля дорубаних товпились козаки, курили, розглядаіли трупи. У всіх трьох однакові були прикмети: тулуби розвалені навскоси від ключиць до поперека.